113 польотів Олексія Поліщука у небі Чорнобиля

20.04.2016 22.50

Екіпаж Олексія Поліщука (зліва) в Чорнобилі
Екіпаж Олексія Поліщука (крайній справа) в Чорнобилі

За свої 62 роки капітан у відставці Олексій Поліщук побачив чимало. Та головними, сповненими подій та звершень, стали у його житті 26 років, які назавжди пов’язали парубка з поліського села з армією. А точніше – з армійською авіацією, де бортовий технік вертольота Мі-24 прапорщик Поліщук свого часу провів 1655 годин у небі. Він двічі брав участь в афганській війні, а також ліквідовував наслідки чорнобильської катастрофи. Тієї самої, з моменту якої минуло ось уже довгих три десятиліття…

У Чорнобиль прапорщик Поліщук потрапив уже бувалим воїном та досвідченим авіаційним спеціалістом. Його «чорнобильське» відрядження тривало місяць і припало на серпень-вересень зловісного 1986 року – той період, коли основні опади з радіоактивними речовинами вже випали, а звірі-мутанти ще не народилися. Словом, тоді, коли ліквідатори отримували максимальну кількість рентгенів опромінення, готуючи тим самим для себе солідний фундамент для хвороб у подальшому житті…

Олексій Поліщук
Олексій Поліщук

Безпосередньо на ЧАЕС та у 30-кілометровій зоні відчуження на той час працювали десятки тисяч військових та цивільних фахівців. Що стосується вертолітників, то вони виконували великий обсяг завдань із перевезення вантажів та вчених-радіологів, будівництва об’єкту «Укриття» над напівзруйнованим четвертим енергоблоком аварійної станції та доставки на його дах роботів, заміру рівня радіації у ґрунті, воді та опадах, розпилення по шляхах, стадіонах та майданчиках суміші води з патокою, яка прибивала радіоактивну пилюку додолу тощо. Тут працювали екіпажі з різних вертолітних полків декількох військових округів. Та найбільше роботи, звичайно, випало на долю особового складу тих військових частин, які дислокувалися найближче до Чорнобиля. З авіаційних частин найближчим до місця техногенної катастрофи виявився 513-й окремий вертолітний полк, що дислокувався на аеродромі Бердичів, і більшість екіпажів якого на той час уже мала досвід афганської війни.

Аби не ламати плани бойової підготовки, а також з огляду на те, що на той час головним театром воєнних дій для вертолітників усе ж був не Чорнобиль, а Афганістан, вище командування прийняло рішення не використовувати цілі військові частини чи бодай підрозділи: у «зоні» працювали окремі екіпажі з різних частин, змінюючи один одного за принципом ротації. Це слово було на той час ще невідомим для військових, проте сам принцип застосовувався вже давно й успішно. Екіпажі з Бердичева, Бродів, Калинова та багатьох інших аеродромів щомісяця змінювали одне одного, виконуючи завдання з приборкання «мирного атому».

29 серпня 1986 року на зміну екіпажам командира вертолітної ескадрильї підполковника Олександра Годуна та командира ланки капітана Михайла Чіркова прибули екіпажі капітанів Юрія Корчака та Віктора Єдінова. У складі першого з них був і прапорщик Олексій Поліщук.

Що таке жити у військовому гарнізоні, знає достеменно чимало з наших читачів. Минуло 30 років, а обличчя вертолітників і досі в пам’яті автора цих рядків… Молодий офіцер і затятий нумізмат Юрій Корчак – батько однокласника, мешкав у сусідньому будинку, а решта членів екіпажу – сусіди, льотчик-оператор тоді ще старший лейтенант Сергій Расторгуєв, якому долею судилося після Чорнобиля пройти афганську війну й загинути в авіакатастрофі вже після неї, та тодішній прапорщик, а нині – капітан у відставці Олексій Поліщук, попереду в якого також був «ще один Афган», декілька років мирної служби та заслужений відпочинок…

Чорнобильська зона зустріла бердичівських вертолітників серпневою спекою, суцільною пилюкою й чималими дозами радіації. «Працювали» екіпажі з аеродрому Овруч, де на той час дислокувався авіаційний полк винищувачів-бомбардувальників. Районний центр на північному сході Житомирщини знаходився у безпосередній близькості до 3-кілометрової зони відчуження, тож злітати з цього аеродрому було набагато зручніше, ніж з полкового, у селі Романівка, що під Бердичевом.

Протягом місяця екіпаж вертольота хімічної розвідки Мі-24ХР виконував завдання як у самому Чорнобилі, у місті енергетиків Прип’ять, так і у 30-кілометровій зоні відчуження – над територією північних районів Київщини та Житомирщини. Також виконувалися польоти над Чернігівщиною та Гомельською областю Білорусі. Вертоліт здійснював посадки для забору проб ґрунту, води й опадів населених пунктах, а також у Рудому лісі, який відомий тим, що після вибуху атомного реактора на ЧАЕС дерева у ньому почервоніли.

Вертоліт Мі-24ХР являв собою спеціалізовану модифікацію ударного вертольота Мі-24. За прототип було взято бойовий вертоліт Мі-24Д(В), на який встановлювався комплекс радіохімічної розвідки.

Екіпаж капітана Корчака прибув до Овруча наземним транспортом, де отримав від товаришів по службі «калинівський» борт із бортовим номером «60». На ньому протягом кінця серпня-вересня 1986 року вертолітники й виконували завдання у чорнобильській зоні.

Щодня – по 6 польотів. Після двох із половиною – трьох годин роботи кожного разу бортовий технік отримував 3 літри спирту для обробки хімічної апаратури. Та все одно радіоактивне опромінення було настільки сильним, що двигуни, які «набирали» рентгенів більше за все, згодом у ТЕЧ бердичівського полку було знято й відправлено до сумнозвісного могильника «чорнобильської» техніки, у Розсоху. Скільки опромінення діставали екіпажі гвинтокрилів, можна лише здогадуватися – правди про це вони так ніколи і не дізналися…

– Залишені відселеними людьми міста й села на той час залишалися в тому вигляді, в якому були кинуті господарями, – згадує ветеран. – Заходиш до хати – все там є: меблі, телевізори, холодильники, на подвір’ї – мотоцикли й велосипеди. Мародерства тоді ще не було, тож в будинках все залишалося, як при хазяях…

А вулицями цих населених пунктів бігали зграйки домашньої птиці та ще не здичавілої свійської худоби й чиїсь вчорашні домашні улюбленці. Побачивши цю зголоднілу живність, вертолітники намагалися щоразу перед вильотом набирати в їдальні відходи, які потім згодовували нещасним тваринам. Навіть помітили: звикнувши до своїх рятівників, тварини й птиця, почувши гуркіт вертольоту, збивалися у гурти, а потім їли – всі поруч, і коти, й собаки, й гуси з качками… Якось вертолітники побачили з повітря коней. Прив’язані своїм господарем, вони були кинуті напризволяще, схудли – шкіра й кістки. Сіли, відв’язали бідолашних і злетіли. За кілька днів знову побачили їх неподалік від того місця – вже бадьорих, ситих!

У кожному населеному пункті вертоліт виконував по 3-4 посадки для забору проб. На борту здебільшого знаходився лише екіпаж із трьох авіаторів, але нерідко літали й інші спеціалісти – хіміки, радіологи тощо.

Чорнобильські флора й фауна просто вражали! Яблука – майже з людську голову розміром. Причому, у тому місці, де було суцвіття, дозиметр показував радіаційний фон, а сам плід – нормальний. Дивувалися й збираючи гриби: один гриб – радіоактивний, а поруч із ним інший – ні. Не боячись наслідків, ловили й рибу. Хоча, звичайно, дозиметрами її все ж перевіряли. Гриби були величезні! Ще б пак – адже їх ніхто й не збирав! Бувало, шляпка розміром із парадний кашкет!..

– У Теремцях тоді був рибгосп, – продовжує розповідь Олексій Дмитрович. – Усе населення було відселено, а на охороні цього рибного господарства залишилося дві жінки й один чоловік. Тож ми, коли були вільні від польотів, підкидали їм на господарство по пару каністр гасу, а вони нас пригощали рибою – мішками! Дозиметром перевірили – в зябрах радіацію показує, а решта риби ніби чиста! Я перед заміною щупака півтораметрового додому взяв – чи не цілий місяць його їли…

Так, тоді проблем із здоров’ям усі вони не відчували – напевно, час ще не настав. Та й молоді були, здорові – хіба ж в авіацію калік беруть? Та, вочевидь, рентгенів «набрався» кожен із них добряче, адже, коли перед ротацією здавали індивідуальні накопичувачі, солдат-хімік за голову взявся:

– По яких смітниках ви вешталися, шановні?! Ви що?! Я такі показання вам записати не можу – мене або розстріляють, або посадять за це…

Так і записали у картках доз опромінення кожного – як і усім, по 10 рентгенів…

Ще років із 20 Олексій Дмитрович отих рентгенів не відчував. А після п’ятдесяти і ноги відмовляти почали, і цукровий діабет звідкись узявся… Ну, а те, що зуби всі давно повипадали – то навіть не обговорюється… До 60 років ветеран став уже інвалідом 3-ї групи…

Виконавши у чорнобильському небі 113 польотів, кожен із членів екіпажу записав цим до своєї льотної книжки по 51 годині 45 хвилин нальоту й повернувся додому. У кожного з них попереду була ще афганська війна. У Сергія Расторгуєва – загибель одразу ж після Афгану в авіакатастрофі неподалік від Бердичева. У Юрія Корчака – служба в одній із груп радянських військ у Європі та переведення до Росії. А старший прапорщик Олексій Поліщук прослужив до 1990 року, закрив свій п’ятнадцятий «календар» та з загальною вислугою в 26 років звільнився у запас за скороченням штатів.

Та не лише проблемами зі здоров’ям нагадує ветерану про себе Чорнобиль. Саме за свою смертельно небезпечну роботу в чорнобильському небі вже у відставці він отримав чергове військове звання «лейтенант», ставши вже на пенсії офіцером. Капітаном у відставці, щоправда, Олексій Дмитрович став уже не як чорнобилець, а як афганець, до 25-ї річниці виведення радянських військ із Афганістану. До 25-ї ж річниці аварії на Чорнобильській АЕС ветеран отримав почесну нагороду – відзнаку «Чорнобиль 25 років пам’яті». Цей хрест додався до інших – бойових та ювілейних нагород на парадному синьому кітелі ветерана, який він щороку на День Перемоги, День частини й День виведення радянських військ із Афганістану вдягає, зустрічаючись із бойовими побратимами. Ну, а свій справжній чорнобильський хрест кожен із них несе ось уже три десятиліття поспіль, назавжди запам’ятавши руїни реактора, безлюдне Полісся й бойове братерство ліквідаторів…

Олексій Тригуб. Фото з архіву О.Д. Поліщука

загрузка...
Loading...

Коментарі