Команда спецпризначення “Плутон”: історія австрійських бійців в АТО

01.04.2016 13.28

wp-content/uploads/2016/04/7-e1459505993940.jpg

Розповідь про двох австрійських добровольців та їх побратимів, що вже не перший рік воюють у лавах Правого Сектору.

Коли світить сонце це означає, що нічого доброго не слід очікувати. Ніколи. Ні на якій війні. І тим більше не в окопах біля Донецького аеропорту. Бо якщо українські солдати мають хороший вид на злітну смугу, то і російські терористи також мають хороший вид.

О пів на другу по обіді Бен та Алекс стоять біля вогнища на своїй по-спартанськи облаштованій позиції. Клейонка худо-бідно натягнута між двох дерев. Раптом поблизу вибухає граната, починається «стрєлкотня» – терористи прострілюють ліс у їхньому напрямку. Бен і Алекс зриваються, біжать на свої позиції і відкривають вогонь у відповідь. Це буденне життя на Донбасі, між життям і смертю, небезпечно, незручно і завжди в напруженні.

Вночі, якщо зброя мовчить, вони чистять свої автомати, варять чай, готують їсти або сплять у своїх лежанках. Їх опорний пункт знаходиться під землею, захищеною кількома слоями деревини, землі і пластику. Холодно, сиро і зовсім не так як в маленькому селі у Форальбергу на Заході Австрії, де народився Бен – виходець з хорошої сім‘ї вищого достатку.

У багнюці і холоді він здійснює свою мрію – потрапити на справжню війну, на фронт. Разом з ним також Алекс, виходець з Нижньої Австрії та три побратими з Америки: Чарлі, Ковбой та Креґ. Ця п‘ятірка воює на українській стороні проти терористів. Добровільно. За їжу та нічліг.

П’ятеро побратимів по зброї називають себе „Task Force Pluto“ (укр. Команда Спецпризначення Плутон). Вони приєдналися до Правого Сектору, який на сьогодні залишається єдиним добровольчим батальйоном, який ще досі офіційно не увійшов до складу Збройних Сил України. Вони мають змогу і дозвіл воювати на передовій лише завдяки поблажливості деяких офіцерів ЗСУ. Правий Сектор називає себе націоналістичним, незважаючи на брехню кремлівської пропаганди про фашизм та інші видумки.

Ці добровольці цінуються у лавах Збройних Сил через свій рівень високої мотивації і дисципліни та через те, що вони приходять зі своєю трофейною амуніцією та зброєю, яку часто можна обмінювати на іншу зброю або різні цікавинки солдатського побуту. І ці добровольці потрібні як ніколи, тому що війна продовжується навіть незважаючи на той факт, що про захоплення нових територій мова не йде.

Бійці Правого Сектору разом з дюжиною інших бійців без військової приналежності, допомагають українським військовим утримувати позиції біля донецького аеропорту. Тільки вчора командування дало наказ на відхід 51 бійцю ЗСУ. Без добровольців утримувати цю лінію фронту було би набагато тяжче. Вони залишаються на позиціях 7 днів на тиждень. Потім відпочинок і ротація на базі – також на 7 днів.

Таке життя це повна протилежність того, що очікували від Бена його батьки. «Вони бачили мене у більш консервативному руслі. Я грав на скрипці, займався гірськолижним спортом». Також, як повноцінний член своєї місцевої громади, він був учасником добровольчої служби пожежників. Все швидко закінчилося, коли він перервав навчання у технічному коледжі і пішов в австрійську армію. «Я завжди хотів бути солдатом. Я згадую, як кожного року на карнавал я вбирався у камуфляж». В армії він пройшов вишкіл як Gebirgsjäger – гірська піхота, яка вважається елітним підрозділом австрійської армії. Там він познайомився і з Алексом, який разом з ним зараз також воює в Україні.

У 2012 він був відряджений на перше своє завдання у Косово. Те, що мало стати для нього бойовим хрещенням, обернулося повним розчаруванням. Безкінечне патрулювання, ніякого військового духу, ніяких перешкод та випробувань. Потім він пройшов курс для роботи в охоронній сфері. Робота охоронцем кораблів та супровід суден біля берегів Сомалі. Невдала спроба попасти в французький іноземний легіон і назад у Австрію. У 2014 році після вторгнення російсько-терористичних військ він вперше відправляється в Україну. І знову невдача – він не потрапив на передову. Тоді Бен відправляється в Сирію і вступає в ряди курдських партизан YPG, потім в ряди Пешмерги (курдська армія) в Іраку і воює проти терористів «Ісламської Держави». У кінці кінців він знову потрапляє в Україну.

«Війна стала нормальною частиною мого життя. Вбити або бути вбитим в бою для мене є абсолютно нормальною складовою життя. І я готовий до цього морально, я готовий боротися за те, що вважаю правильним. Я борюся проти людей, які за гроші нападають на інші країни і знищують життя людей, знищують їх шанс на майбутнє. Тільки уявіть собі, щоб хтось в Австрії творив те, що зараз творить Росія в Україні».

З Австрією Бен подумки вже спалив усі мости. «Я вже не маю ніякого зв’язку до того життя, яке відбувається вдома. Я вже просто не витримую цього. Всі пріоритети тільки навколо грошей, все тільки і про це. Здоровий глузд, принципи, традиції, сім’я, дружба, політика – це вже не рахується. Люди вже не володіють собою і розгубили свої ідеали». Бен каже, що проблема не від масової міграції, а від того, що Європа не може пережити зміну часів.

Але на фронті Бен покладається тільки на себе і свою здатність вижити. З часу підписання Мінських угод перемир’я ніколи не існувало. Обстріли ідуть постійно. На початку цього року знову посилюється протистояння на двох гарячих напрямках – Донецькому та Маріупольському.

Основним плацдармом українсько-російського протистояння був і досі залишається Донецький аеропорт та його околиці. Його звільняв український спецназ влітку 2014 року і після довгої героїчної оборони аеропорт було перетворено в руїни та українська армія відступила. Але на околицях продовжується позиційна війна. Місія спостерігачів ОБСЄ вже майже рутинно звітує про кількість обстрілів повздовж лінії фронту.

По обіді Бен та Алекс ідуть облаштовувати кулеметне гніздо. Багнюка в окопах чуть не по коліна. «Всі говорять про Кібервійну і хакерські атаки, а ми тут воюємо мов у Першу світову війну», – дивується Алекс. І дійсно, оборонні споруди української армії у районі аеропорту використовувалися у світову війну. Проте у Другу світову. Бен добре розуміє розподіл сил по обидві лінії фронту. І так як українська сторона не використовує артилерію, то у випадку масованої атаки Іванів їм доведеться лише тікати, впевнений Бен (він часто вживає слово «Іван», коли говорить про росіян по іншу сторону фронту). Навіть коли ситуація виглядає безвихідною, він не опускає рук. Він приїхав сюди воювати, як і його брати по зброї. І всіх їх об’єднує спільна ціль – вони хочуть зупинити російську агресію і Путіна в Україні.

Націоналістичні погляди Правого Сектору Бену та Алексу також не чужі. «Коли люди втрачають національну гордість і традиції – вони втрачають обличчя», – каже Бен. Алекс, який після 2.5 років служби в армії Австрії став дезертиром, думає так само. Також вони часто зляться на так званих «патріотів» а-ля Ляшко, 80% з яких вважають себе великими вояками та, насправді, часто просто мають довгий язик і нічого з себе не представляють.

Бен, син австрійсько-туніських батьків, в свої 25 років багато повоював і побачив світу. Він вірить у свою місію в Україні і хоче її якомога краще виконати. Він перфекціоніст і не сидить і хвилини без діла. Він завжди готує їжу, чистить зброю або перевіряє аптечки. Він настирливо пояснює всім побратимам, що зброю треба чистити кожен день після бойового чергування. І він має всі аргументи, щоб бути правим в цьому. Автомати Калашникова, якими вони воюють, мають не один десяток літ. Якісь куплені на чорному ринку, якісь захоплені в бою в терористів. Його грунтовність і перфекціонізм часто конфліктує з українською ментальністю: він дратується, коли побратими ходять по відкритій місцевості у зоні ураження снайперів противника чи коли місцеві люди ходять по небезпечних місцях біля лінії фронті, а потім шукають виправдання. Він також не переконаний, що його американські побратими добре підготовлені і загартовані. Він хвалить австрійську військову підготовку і каже, що всі плани американців з їхньою сучасною зброєю будуються на тому, що прийде підкріплення з повітря. «В них багато дорогої техніки і спорядження, камер нічного бачення і тепловізорів, але без них вони ніщо».

Недалеко від позиції, де розірвалася граната противника, американський побратим Чарлі чистить зброю. Бензином, зубною щіткою і ганчіркою. Ще кілька місяців тому він сидів у бюро в Каліфорнії. Він не вбачав в цьому будь-якого сенсу життя. Але на війні все навпаки. Він переконаний, що боротися це закладено у кожної людини в генах. «Коли приходить щось чуже і починає тебе знищувати, ти повинен боротися. Уявіть собі, щоби сталося, якби ніхто не зупинив Гітлера. Часом потрібно застосувати насилля, щоб зупинити такі речі».

5 різних персонажів з різними життєвими історіями. Алекс, наприклад, став дезертиром, тому що в австрійській армії він ніколи би не отримав можливість застосувати опановані навички. Американець з позивним Ковбой каже, що адреналін це найкращий наркотик. Своїми маленькими конфліктами і нечесними поступками він зруйнував своє майбутнє в армії США і поїхав закордон. Креґ відслужив 5,5 років в Іраці та Афганістані, та не зміг повернутися до цивільного життя вдома. Психічні післявоєнні розлади і стрес добивали його. Він їхав 28 годин через всю країну, щоб вбити свою дружину за те, що вона зрадила його з його співслуживцем. Цього не сталося і після сварки з його дружиною, він дав себе заарештувати не роблячи ніякого опору. Армія США одразу ж допомогла йому повернутися з тюрми на службу. Проте він не мав права бачити своїх дітей і зразу поїхав закордон. Він каже, що тут він живе своєю мрією. Він розказує про свою віру в Бога, про християнство та віру стародавніх вікінгів, рай і пекло, Валхаллу для воїнів і про те, чому Бог обрав саме такий шлях для нього. «Війна це балансування між дурістю і героїзмом», – каже Креґ.

Ці п’ятеро таких різних воїнів ведуть життя, яке незрозуміле для інших людей. Кожен з них має свої різні мотиви бути тут. У той же час вони не є найманцями. Вони не отримують грошей чи інших винагород. Вони воюють за хліб та воду, та найважливіше – за доступ до лінії фронту. Їм подобається те, що вони роблять і вони хочуть допомогти українцям у цій війні проти росіян – у війні, яка абсолютно не їхня.

Якщо б ця війна закінчилася або їм заборонили доступ на передову до бойових дій – вони поїдуть на нову війну. Можливо, в Сирію боротися проти бойовиків «Ісламської держави» або у Ємен воювати разом з хуситами проти саудів, чи у Південний Судан. «Якщо війна тут в Україні закінчиться для нас – ми поїдемо далі, на нову війну».

Ця війна перетворилася для них на найжахливіший конфлікт їхнього життя, який їм ніколи не виграти: війну із самими собою. «Я не маю коріння. Я солдат і це у моїй крові. Вдома я буду чорною овечкою, я розіб’юся сам об себе. Зараз мені нема що там робити», – каже Бен.

Проте рано чи пізно Бен хоче повернутися до цивільного життя, стати знову на «нормальний шлях». Але це перед усім через його надію, «Надію на те, що колись я зможу зрозуміти себе. Себе і все, що відбулося і відбувається навколо».

За матеріалами статті журналу profil #47 від 21.03 

Переклав та доповнив: Роман Б.

Фотографії: Тімо Фоґт

загрузка...
Loading...

Коментарі