Якщо ми зараз візьмемо Донецьк, це розв’яже Росії руки – легендарний генерал з АТО

17.09.2017 11.52

Генерал-майор Олег Мікац
Генерал-майор Олег Мікац

Лилия Рагуцкая

Колись, аби поговорити з легендарним комбригом 93-ї бригади ОЛЕГОМ МІКАЦЕМ, журналістам доводилося шукати його в найгарячіших точках Донбасу. 93-тя бригада під його командуванням тримала бій під Карлівкою, брала участь у звільненні Пісок, Селидового, Українська, Нетайлового, Первомайська, Авдіївки. І зробила величезний внесок в героїчну оборону Донецького аеропорту, якою з вересня 2014-го керував Мікац.

Згодом, після виходу українських військових з ДАП, він два роки очолював 169-й навчальний центр “Десна”. А у березні 2017-го вже генерал-майора Мікаца призначили заступником командувача військ оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних сил України.

Нині генерал-майор Олег Мікац командує силами оперативно-тактичного угруповання “Луганськ”. Його ротація частково припала на час хиткого, але все ж перемир’я. Про те, наскільки противник дотримується режиму тиші на Луганщині, чи існують заборона пускати на фронт волонтерів і наказ не відповідати на обстріли для українських військових, про стан забезпечення армії та те, чи готові сили АТО взяти Донецьк і Луганськ, Мікац розповів в інтерв’ю   “Апострофу”.

– Свого часу, коли вас призначили начальником 169-го навчального центру “Десна”, ви говорили, що навіть у розпал боїв за ДАП там, на війні, вам було простіше, ніж в тилу. Бо там було зрозуміло, де ворог. Тепер ви керуєте ОТУ “Луганськ”. Що зараз можете сказати про те, де було легше?

– А у нас дуже багато зараз з’явилося стратегів, радників, які щось десь колись знали, щось десь чули чи читали – і тепер намагаються те, що вони собі понапридумували, висувати як догму. І доводити, що саме так має бути, бо йому так хтось розказував. І, як то кажуть, “піпл хаває”. Маю на увазі людей, які не мають бойового досвіду.

Щодо “Десни” зараз чим добре? Туди прийшов вже Віктор Дмитрович Ніколюк, полковник. Ця людина теж має практичний досвід у керуванні бригадою, досвід ведення бойових дій – тому він знає, що там потрібно. Але досі деякі люди туди прибувають – і знову починається: а от Ніколюк не хоче робити так і так, як ми йому кажемо. І те не так робить, і це робити не хоче, як ми радимо… Тобто хочуть нав’язати свою позицію.

І найгірше, що ці люди мають або формують для себе в інтернеті підтримку від таких же, як вони, і знаходять способи впливу на народних депутатів, на органи виконавчої влади, які так само починають вмикати адміністративний ресурс – і починається: ай-ай-ай, давай-но, роби от так…

А я так думаю, що командир на місці здатен вичленити з усього потоку пропозицій те нормальне і толкове, що їм потрібно. І застосовувати ці нові форми і методи на практиці з урахуванням досвіду АТО. Бо тут же, в АТО безпосередньо, ми вже займаємося впровадженням того, чому вони навчають.

Бо одна справа, якщо ти з ДШК в “Десні” стріляєш по мішені – і зовсім інше, коли ти робиш це вже тут, зіштовхуючись з необхідністю перейти певний моральний рубіж і вистрелити у ворога. Бо і ворог – то все одно людина.

– Невже досі мусите робити те, про що часто згадують офіцери, які були на цій війні з перших днів – змушувати стріляти?

– Ні, ми не змушуємо зараз. Але і не забороняємо. Бо зараз же, подивіться, знову роздувають зраду. Пішло перемир’я, нас обстрілюють… Або там: “Мне мальчики позвонили, сказали, что пять часов сидели под обстрелами, но ответить не могли, потому что им сказали, что за ответку будут применять вплоть до уголовной ответственности и все остальное”. Тобто їм “мальчики сказали”. Починаємо розбиратися. І чітко доводимо до кожного військовослужбовця: от є в нього автомат – і якщо він бачить загрозу для свого життя, для життя своїх товаришів, бачить, що є загроза втрати території – він, не питаючи ні в кого дозволу, самостійно приймає рішення про відкриття вогню. Є у командира роти бойові машини, у командира батальйону – міномети, є в нього необхідність для їх застосування, для того, щоб зберегти життя і здоров’я військовослужбовців, не дати просунутися противнику вперед – він, знову ж таки, незважаючи на те, що є перемир’я, їх застосовує.

І це визначено, в тому числі, і рішенням президента як Верховного Головнокомандувача, що так, ми дотримуємося перемир’я, але воно не буде одностороннім. Так не буде, що ви нас обстрілюєте, а ми мовчимо. Ні, нешановні, у нас є чітка позиція, вогонь у відповідь ми відкриваємо за необхідності.

Але дуже часто буває, що прилітає неприцільно, або одна якась граната прилітає. Для чого? Вони, по-перше, намагаються виявити, де знаходяться наші вогневі засоби. І, по-друге, діють за таким же принципом, як було в Жолобку. Тобто група демонстративно виходить…

– Провокують?

– Так, провокують. Тому що там стоїть або ОБСЄ, або підрозділи СЦКК, які спостерігають, або журналісти, які кажуть: “От дивіться, як “укри” роблять”. Тому я ж кажу, що за режимом дотримання перемир’я, за всіма іншими питаннями зараз все налагоджено. Але, на жаль, зраду роздувають.

– А для чого і хто саме роздуває зраду, на вашу думку?

– Ну от уявіть – є журналіст. У нього маленький рейтинг, його ніхто не читає. А тут раз – і він пише: “Вот мне позвонили с передка, мне рассказали, там ничего нету, голодают, босые-голые ходят, волонтеры не помогают”… Один перепостив, другий.

І таких випадків дуже багато. Крайній випадок – це звернення на “гарячу лінію” військовослужбовця однієї з бригад. Скаржився, що йому немає чого їсти, що він, бідолаха, голодний сидить там. Їду я в той населений пункт, де він служить – і як гадаєте, кого біля магазину зустрічаю? Цього військовослужбовця, який скаржився, що йому нічого не вистачає.

Питаю його: ти чого тут, біля магазину, знаходишся, позицію кинув? “Товаришу генерале, я тут голодую, їсти нема чого, тільки з магазину і харчуємося”. “Добре, – кажу, – поїхали до тебе”. Приїжджаємо на позицію, командир каже, що так, дійсно, відпросився він у магазин, води мінеральної з газом купити. Питаю в бійця цього: “Тобі не видавали продукти?” Командир його в шоці, каже: “Як це не видавали? Тобі всі продукті видані! Покажи накладну”. “Мені накладну не дали. Мені дали вісім банок тушонки, і все”. “Почекай, – кажу, – коли це було?” “Чотири дні тому”. “І більше нічого не давали?” “Ні, – відповідає, – більше нічого немає. Тільки що волонтери дають, те і їмо”.

“Добре, – кажу, – покажи, де живеш. Де твій бліндаж?” Він щось починає менжуватися: “Товаришу генерале, ви розумієте, там стріляють, це 150 метрів ще треба іти…” “Та не питання, – кажу, – пішли! Ти у бронежилеті й у касці, і я у бронежилеті й у касці, ідемо у твій бліндаж, заодно подивимося і твою позицію, і як ти проживаєш”. Він своєї гне: “Та ні, там небезпечно”. “Та ти не переживай за мене, пішли!”

Спускаємося туди, у його бліндаж. Стоїть мішок картоплі (я не перебільшую!), ящик тушонки, чотири ящики помідорів, вермішель, крупи. А від волонтерів – сухі борщі і вода газована. Її теж волонтери возять, бо нам дають негазовану воду. Так от, газована вода стоїть там у нього і упаковка цигарок. Не блок, а саме коробка ціла! Це теж волонтери йому дали. Я так повертаюсь до нього і кажу: “Слухай, я розумію, що ви не можете приготувати централізовано їжу – така специфіка, що кожен готує на себе, бо розкидані ці ВОПи, РОПи… Але ти, маючи мішок картоплі, вермішель, тушонку, соняшникову олію, морковку і все інше – ти кажеш, що ти голодуєш? У тебе язик повертається?”

– І що він відповів?

– А тут почалася пісня номер два. “Я цієї тушонки їсти не буду – вони її пробують, як її їсти? Хай вони самі її їдять!” “Ну, – кажу, – давай, відкривай, подивимся!” Відкрили – шикарна тушонка. Не така, як в Радянському Союзі була, але з того, що я бачив, це – краща тушонка, яка виготовлялась вже в незалежній країні. М’ясо схоже на м’ясо, вона їстівна і все інше. “Я цього їсти не буду!” Кажу: “Чекай, то ти не голодний – ти зажрався просто вже! Тобі видали, а ти носом крутиш!”

Потім починається друга канитель. У нього бажання було, аби всі продукти, які поступають, не прямо на ВОПи і РОПи розвозились, а щоб він особисто отримував їх і потім розвозив іншими ВОПами і РОПами своїм підлеглим. Хоча вони стоять на тому ВОПі чи на РОПі на забезпеченні. Але як же це все та мимо нього буде проходити?.. От такі питання і починаються.

І найголовніше – потім все звелося до того, що він почав розповідати, що зрада скрізь. Командир не такий, зампотил все продав, а на гражданці квартиру собі купив, ще щось… Замість того, щоб розібратися, він розказує. А нічого, що ти позицію покинув і мені там біля магазину стояв і розказував, що тобі немає чого їсти?

Йому вже потім ті хлопці, які там були, командир підрозділу казали, що він взагалі вже знахабнів. А він подзвонив одному волонтеру, потім – другому, а волонтери, недовго думаючи – куди? – на “гарячу лінію” звернень. “Мальчик голодний, мальчик роздягнутий, давайте мальчику допоможемо”…

Пам’ятаєте, випадок такий був, коли я ще був командиром 93-ї бригади, коли товариш Грачов з медичного персоналу нашої бригади звертався до президента? (Мова йде про скандальне звернення групи військовослужбовців 93-ї бригади з ДАП до президента Петра Порошенка, що з’явилося в мережі наприкінці лютого 2015 року, – “Апостроф”). Мовляв, пане президенте, ми тут воюємо на передку… Ну, мало того, що записувалося це в центрі села, від передка дуже далеко, тому що це медичний підрозділ забезпечення… Але тоді той ролик отримав серйозний резонанс. У нас же всі сердобольні. Командирам же ніхто не вірить. У нас же за промовчанням командир – нехороший, а солдат – білий і пухнастий…

Грачов потім пішов у Вінницьку облдержадміністрацію працювати. І коли ввели електронні декларації, які мусили заповнити всі чиновники, він показав 18 мільйонів готівки.

– Як мило…

– Питання: а де він їх взяв? Так, він потім вже розказував, що помилилися. Спершу говорив, що бізнес мав до війни, потім – що з цифрами наплутав… Він же думав, що це нульова декларація, що життя починається з чистого листа. А я на 99,9% впевнений, що це сердобольні люди йому на ту карточку, про яку він розказував і показував, поперераховували… Не буду стверджувати, що це 100% так. Але маю підозру, знаючи цю людину, що саме так воно і було. І що потім він ці кошти просто присвоїв. Ніхто ж їх не може відслідкувати!..

– Так, напевно…

– Дуже багато починають зараз пред’являти претензії типу: от ми передавали машину, а там Вадік, такий нехороший, коли йшов з бригади, цю машину не передав далі, а забрав собі! Хоча скільки разів і в 2014-му, і в 2015-му я казав: шановні, ви передаєте особисто Вадіку чи Петі? Чому ж тоді ви в мене потім питаєте, де ділася та машина? Передайте її мені, я її поставлю на облік – і тоді конкретні люди і служби за неї відповідатимуть. А то ви Вадіку віддали, а тоді заводите пісню: я Вадіка вважав своїм другом, а він такий нехороший виявився, допоможіть мені, бо я лоханувся!.. То це чия, знову ж таки, проблема?

А тут, знову ж кажу, приїжджають сюди ті ж волонтери. Роман Донік з Борцовим (Дмитро Борцов, розробник піхотного комплекту модернізації крупнокаліберного станкового кулемету ДШК, – “Апостроф”) приїжджали, готували підрозділи до практичних бойових дій, навчали вже більше практичним навикам.

 

– Волонтери в 2017-му що возять? Щось дороговартісне лише?

– Різне буває. Машини досі передають. І тепловізори, і нічні приціли… З цигарками у нас проблема. Якщо в населеному пункті один магазин і військовослужбовці можуть купити тільки там – продавці цим зловживають. Я сам не курю, але знаю, що пачка цигарок, яка по всій Україні коштує 20 гривень, там коштує вже 30. Бо продавці знають, що і за такі гроші військовослужбовець прийде і купить. Бо йому більше нікуди дітися.

Але це, мабуть, більше питання до забезпечення. Раніше по 15 пачок цигарок давали на військовослужбовця, а зараз не дають. Міністерству дорогувато буде забезпечувати ще й цим. Тому цигарки ще возять волонтери. І продукти везуть.

– Навіщо, якщо, як ви кажете, з харчуванням все добре? Чи то для тих, хто “голодує”?

– Якісь смаколики возять, таке… Але, я ж кажу, навіть отак якщо взяти, я більш ніж впевнений, що основна маса громадян України вдома не мають такого харчування, яке є зараз в армії.

Дивіться, на добу солдату зараз виділяється 50 грамів вершкового масла, 375 г м’яса (або 282 г, якщо замінюється на тушонку). 195 г риби з головою або 150 г – без голови, сік, печиво, овочі, мед або джем та інше – за нормою. Тобто забезпечені повністю. Навіть по собі отак порахуйте, нехай 400 г м’яса на день візьмемо – то 12 кг м’яса за місяць ви ж не з’їдаєте!

Тим більше, що зараз командири розуміють це, і законодавство вже прописано так, що у командира є достатня функція контролю. Якщо командир на місці і контролює – солдати отримують все, що їм потрібно.

Ну і ми ж розуміємо, що солдату, який знаходиться на “нулі”, незважаючи ні на що, теж хочеться часом свіжого м’яса. А в бліндаж холодильник не поставиш. Тому ми, знаєте, як робимо? Раз на десять днів, коли отримуємо продукти – на 7 днів видаємо м’ясо тушковане, а три дні даємо свіже м’ясо. Щоб вони “охотку збили”. Захотіли вони люля собі зробити? Зробили люля. Але найчастіше вони роблять шашлик. Прийшло свіже м’ясо – шашлик, все. Свіжого м’яса поїли, і розуміємо, що тиждень доведеться сидіти на тушонці, бо м’ясо в польових умовах нема де зберігати.

– Час від часу імениті волонтери згадують про існування негласних наказів не пускати в АТО волонтерів. Чи існують подібні накази, які якось обмежують пересування волонтерів зоною АТО? Бо говорять про те, що цей наказ має на меті приховати те, що насправді відбувається на фронті від людей, які точно не будуть мовчати про проблеми.

– Це не приховування… Дивіться, розкажу вам історію – правда, не скажу, в якому підрозділі це відбувалося. Місяці два тому приїжджає волонтер в підрозділ. Мало того, що вона одразу викидає фотографії – вона ще й пише, що, мовляв, я була на позиції, позиція називається так-то, от я стою, дивіться, кулемет, спостерігаючі прилади, прицілені на противника, який знаходиться там-то. Тобто повністю викрила позицію – де що знаходиться, які позивні у хлопців, як що називається… Це перше.

Друге. Вони ж всі, як один, впевнені: а, зі мною нічого не трапиться. А уявіть, що міна прилетіла і волонтер – людина, яка не бере участі в боях, не включена до сил та засобів, які знаходяться в зоні проведення АТО – отримує поранення. Перше ж питання, яке виникає: чому людина, яка не воює і не повинна бути там, на “нулі”, там знаходиться?!

Тому питань немає. Зараз є розпорядження, що якщо прибувають волонтери – вони доїжджають до КСП батальйонів, там зустрічаються з людьми, до яких приїхали, передають те, що їм привезли – і все. Їхати на “нуль” необхідності у волонтерів немає. Той, хто знаходиться на позиції, розуміє, що там у нього мінне поле, там якісь розтяжки, там десь щось прилетіло сьогодні вночі, але не розірвалось. А волонтери ж інколи – як діти маленькі: о, щось із землі стирчить – давай піднімемо? Підняв – вибух. Або – давай я для хорошої картинки стану десь біля кулемету. Масксітку знімає – снайпер в амбразуру спрацьовує. Благо, не влучив!

Або ще з ПТУРом точно так було. Велика кількість народу, машини – значить, щось є. Противник це спостерігає – і починає працювати ПТУРом. Слава Богу, що влучив у мішки з піском, колоди, які там були. Але бліндаж рознесло. Їм пощастило, що вони не встигли до цього бліндажа дійти. Були б у бліндажі – були б і поранені, і вбиті. Кому це потрібно?

– Ви просто так якось розказуєте, наче це не люди, які вже четвертий рік їздять на фронт, а діти малі, які щойно на світ з’явилися і не спроможні елементарних речей усвідомлювати…

– Волонтерство зараз для деяких перетворюється на бренд. Приїжджає – і починає: “От я волонтер! Я от там був!” “Та що ти? От я де був – на промці в Авдіївці!” І починають мірятися, хто з них більший волонтер.

У мене на “Десні” як було? Прибувають такі: “Буду БТР ремонтувати”. Ну все, домовилися. Я там всіх знаю, все… Приїжджає: “Я ж вам БТР ремонтую, мені там би на полігоні друзям показати техніку”. “Ну приїжджай…” Коротше, півроку він “волонтерить”, “ремонтує” – палець об палець не вдарив, ніде нічого не було зроблено. Зате всім розповідав, як він цілий БТР ремонтував!

А загалом – приїжджають волонтери досі. Возять те, в чому потреба є. Продукти нам точно не потрібні. А от смаколиків хочеться, звичайно. Чи коли перші кавуни-дині пішли, чи овочі навесні. І ми їм за це дуже вдячні!

Щодо форми одягу – те саме: от не дають одягати зручну форму… Але і керівник АТО зараз каже – нема питань. Ти знаходишся на “нулі”, в бліндажі? У чому тобі зручніше – те й одягай. Не спортивний костюм, звісно, але ти можеш обирати, що тобі більше подобається, піксель чи британка. Є воно в тебе – нема питань, одягай. Але якщо ти виходиш в місто – то вже, будь ласка, будь схожий на людину. Шкода, видалив я фотографію, як це виглядає, коли поприходять кожен у тому, що в кого є… Хороша була фотографія. У якому вигляді деякі в місто виїжджали…

– Це питання іміджу Збройних сил? Чи чому це важливо?

– Правильно. Я їм розказую: шановні, давайте визначимося, чи ми Збройні сили України, чи партизанський загін! Так, я розумію, що тобі зручніше ходити, умовно кажучи, у спецівці й кросівках. Але коли ти виїжджаєш у місто купити собі цигарки у цій спецівці, небритий і з автоматом, і на тебе люди дивляться – ну, шановний!..

Знаєте, як кажуть – є зовнішні ознаки військової дисципліни. Там – питань немає. Але якщо йдеш між люди – будь люб’язний, знайди півлітра води – а вона є, і технічна, і питна – і приведи себе в порядок. Щоб люди бачили, що перед ними – військовослужбовець Збройних сил України. Гарний, підтягнутий, поголений, адекватний, який не махає зброєю наліво і направо. Такими військовослужбовцями суспільство буде пишатися! А про яку повагу може йти мова, якщо люди дивляться – а воно незрозуміло що? Це тільки негатив може викликати.

– Зараз триває так зване “шкільне перемир’я” (на момент запису інтерв’ю в зоні відповідальності ОТУ “Луганськ” впродовж більш ніж двох тижнів зберігався режим тиші, після цього ситуація дещо загострилася, – “Апостроф”). Противник дійсно дотримується домовленостей і не обстрілює наші позиції?

– Так. До початку “шкільного перемир’я” у нас було так зване “хлібне перемир’я” – там порушень було більше. Але, попри це, за той час, скільки воно тривало, кількість поранених з нашого боку зменшилась більш ніж на 100 чоловік.

А з 25 серпня розпочалося “шкільне перемир’я”. Якщо брати за нашим напрямком, то кількість обстрілів у нас зведена практично до нуля. І за цей час, слава Богу, у нас не було жодного пораненого чи вбитого. Тому можна скільки завгодно розказувати, що це перемир’я – то зрада і все решта. Але я не бачу користі від такої війни, коли одні виходять на кілометр, другі – і починається: цей дає кулеметну чергу, там міну кинули, і отак перепихування цілий день іде. Мова не йде про завдання серйозної шкоди противнику – це просто турбуючий вогонь з обох боків. А дивишся – там “200-й”, там – “300-й”, і в основному через дурну кулю або міну, що випадково прилетіла. Оце воно.

Так що – так, перемир’я зараз дотримується. І, розумієте, дуже погано, що люди не розуміють того, що так, ми духом сильніші, ми готові померти за Україну – але куди краще було б, аби ми і Україну зберегли, і себе. Україні потрібні герої – але вони потрібні їй живими. І щоб цього досягти, окрім військових методів ведення бойових дій, треба застосовувати і методи політичні.

– І, напевно, в першу чергу.

– Так. Вести боротьбу з Росією і в політичній площині. Хтось там сидить десь, у Києві чи у Вінниці, – і починає: давайте будемо атакувати! Давайте захопимо Донецьк!.. Нема питань, захопимо ми зараз Донецьк. І що далі? Як найвірогідніше розвиватимуться події? Я вам скажу, як. Україну звинуватять у порушенні Мінських угод. І це розв’яже Росії руки. Росія заведе свої сили і засоби, почне застосовувати авіацію, яка в неї є, застосовувати крилаті ракети, яких у неї вдосталь… Після цього Росія вже не буде сприйматися як агресор – вона виглядатиме рятівником. Бо то ж Україна порушила Мінські домовленості…

І що ми матимемо на виході? Санкції з Росії знімуть, бо то ж не Росія погана, а Україна. І ми залишимося один на один з Росією. Залишимося біля розбитого корита. А РФ що захоче, те і буде з нами робити…

– А якщо абстрагуватися від потенційних наслідків і поміркувати чисто теоретично – чи готові би ми були зараз військовим шляхом звільняти той же Донецьк чи Луганськ?

– Чисто теоретично? Розумієте, взяти не проблема. Зараз ті сили і засоби [російської армії та бойовиків], які знаходяться на лінії розмежування, не великі.

– А на кордонах?

– Так, на кордонах знаходяться батальйонні тактичні групи, бригади, дивізії, які приведені в Росії в бойову готовність, армії, які у них створені. Для чогось же вони їх створюють?..

Але люди ж попіаритися хочуть! От я з вами зараз розмовляю – і побачите, знайдуться ті, які скажуть: зрада! Волонтерів обізвав, воювати не хоче – збирається типу відсидітися, солдатиків ображає і решта, решта, решта…

Я ж кажу, зараз є і політичні методи боротьби з Росією. І вони працюють, як би там не було. Пригадайте 2014 рік. Ціни на нафту високі, санкцій проти Росії нема ніяких, і вони, як кажуть, слухають, а роблять, що хочуть. А зараз вони вже починають задумуватися, робити це чи не робити, тому що будуть чергові санкції. Зараз вони вже починають думати, що десь треба якісь ресурси брати. Зараз вони вже починають задумуватися, що з ними ніхто спілкуватися не хоче… Тобто політичні методи таки дають результат!

Зараз піднялася тема введення миротворців ООН. І Росія починає: пацани, та я ж – з вами, ми ж завжди виступали за введення миротворців ООН! І, знову ж таки, з підтекстом, що давайте ми їх тільки тут поставимо, на лінії розмежування – аби стрільби не було. А з кордоном ми і далі будемо робити, що захочемо.

Тому треба зараз домагатися чітко прописаних у Мінську кроків: закриття державного кордону, виведення збройних сил Російської Федерації і бойовиків, які тут є…

– А що з місцевим населенням? Є зміни у їхньому ставленні до війни, до України?

– Ну от за Станицею Луганською у нас КПВВ є – і ми спілкуємося з людьми. То я вам скажу, що якщо на 2014 рік було десь приблизно 40% тих, хто підтримував Україну, проти 60% тих, хто дотримувався протилежних поглядів, то сьогодні це співвідношення складає десь 75 на 25 – на користь тих, хто підтримує Україну.

– Чим пояснюєте таке переосмислення? Людей змусило змінити свої погляди те, що вони на власній шкірі відчули, що таке “русский мир”?

– Так, люди просто відчули… І от зараз навіть був День державного прапора. Старобільськ був під окупацією, Лисичанськ та Сєвєродонецьк теж були окуповані. І я вам скажу, що у людей, які через таке пройшли, патріотизм справжній, не награний. І те, як вони ставляться до України як до держави, як вони сприймають державні свята, як вони це все намагаються зберегти, підтримати і підкреслити, що вони є саме українцями – всього цього тут набагато більше, ніж у Києві. Це я вам точно кажу. У Києві не так. У Києві все якось буденніше. Чим більший прапор у тебе – тим більший ти патріот. А людина тут вже свідомо каже: ні, шановні, я – українець, я за Україну і тільки за Україну, тому що я не хочу, аби сюди прийшли нові мозгові, мотороли і решта.

– А мешканці Луганщини від людей з Донецької області відрізняються чимось? Ви ж маєте змогу порівнювати, бо довелося повоювати і там, і тут…

– Якщо брати цей напрямок, то тут більше людей спілкується українською мовою. Набагато більше. Донецький регіон, саме Донецьк, там, мабуть, відсотків десь 90 – російська мова, якщо не більше. На Донеччині люди більш агресивні. Там край промисловий переважно: шахти, виробництво. А тут більш аграрний регіон. Бо, за великим рахунком, з промисловості що тут є? Завод “Азот”, “Зоря” – і більше ніяких великих підприємств і немає. Бюджет місцевий здебільшого за рахунок аграріїв наповнюється. На відміну від Донецької області, де маса шахт, крупних заводів працювало.

– Цікаво, чи на Донеччині так само люди починають розуміти, що таке “русский мир”?

– А я вам скажу так… У мене перші загиблі були в Золотому Колодязі під Добропіллям (це Донецька область) 23 травня 2014 року. І вже набагато пізніше мене запросили на відкриття пам’ятника на місці загибелі цих військовослужбовців. І там – те ж саме, підйом такий у людей. І вони не бажають знову опинитися під Росією.

– Кажуть, що ми воюємо не тільки за землю, а й за мізки людей. Вважаєте, у війні за людей ми маємо успіхи?

– Без сумніву… Коли відкривали пам’ятник – на відкритті були діти з цього Золотого Колодязя, місцеві мешканці, бабульки навіть поприходили. Запросили військовослужбовців на відкриття, матерів запрошували… І це ніхто не змушував людей – встановлення цього пам’ятника було ініціативою місцевих громад. Організатором відкриття був місцевий депутат Микола Стрепоченко. Там такі слова діти казали!..

І ці люди не хочуть, аби повторилося те, через що їм довелося пройти. На відміну від мирних територій, де багато тих, хто вважає: мене це не стосується, до нас війна не докотиться. Знаєте, як завжди у нас буває: всі хочуть, аби все добре було в Україні – але це хтось за них має зробити.

– Принести на тарілочці?

– Так. Людина хоче, щоб у неї в під’їзді, в ліфті було чисто – але при цьому вона розкидає папірці. І вважає, що хтось має за нею прибрати, а не вона сама має слідкувати за собою. Але ж не дарма кажуть: починати потрібно з себе!

загрузка...
Loading...

Коментарі