Ці люди міцніші за їхні танки

11.07.2017 09.51

wp-content/uploads/2017/07/5507_p_11_img_00021.jpg

Танкісти й артилеристи 17-ї зайняли позиції на всіх ділянках довгого фронту: від Вуглегірська до Попасної й Троїцького. Танки було придано підрозділам гірсько-піхотної бригади.

Як згадують танкісти з екіпажу Олексія Чабана, спочатку три екіпажі 17-ї розмістили на південному заході Попасної, на території колишнього асфальтового заводу. Озирнулися — і зрозуміли, що на війні. Для переконливості за 20–30 м стирчали із землі фрагменти від «Граду».

Згодом приїхали екскаватори, вирили капоніри. Танкісти вдавилися в землю й замаскувалися. Частина хлопців ночували під танками. Вважали, що так безпечніше: частина в невеликих бліндажах, частина просто неба, адже було ще тепло.

Уранці чувся бадьорий крик: «Слава Україні!» У відповідь з-під танка голос: «Слава Бооогу!» — і дружній сміх.

Бійці гірсько-піхотної бригади прибули сюди раніше й так славно обжилися, що, здавалося, днями перевезуть сюди свої родини. Питна вода, продукти, кухня, і людина на кухні знає свою справу. Бліндажі вони збудували завглибшки три-чотири метри, надійні, перекриті бетонними плитами. Танкістів щедро годували всім, що мали.

wp-content/uploads/2017/07/5507_p_11_img_0001.jpg

Уранці 16 вересня танки з невеликим супроводом вирушили з Попасної на нове місце. Хитаючи стволами гармат, танки їхали незнайомою дорогою. Минули Новозванівку, спустилися в долину, у Троїцьке. Велике селище, але майже безлюдне. На школі висить прапор України. За селищем зупинилися. Позиції вже було обладнано, комбат піхоти підготував два танкові капоніри та невеликі ями під бліндажі. Танк «Єгер» Олексія Осташевського зайняв позицію, щоб контролювати міст через річку Луганка, «Пастух» став на півкілометра північніше й трохи вище, щоб контролювати дорогу до того мосту й брід за півтора кілометра від мосту. Позицію вибрали дуже вдало: два танки ефективно контролювали п’ятикілометровий сектор.

Наступного ранку Антон чергував із четвертої години. Тільки-но він вирішив заварити собі каву, як побачив у сутінках на обрії фари. За хвилину — ще одну пару. Потім ще… Це його насторожило.
Він нарахував із десяток машин, а з боку Стаханова (Кадіївки) з’являлися нові й нові машини. Їх було десь під два десятки!

wp-content/uploads/2017/07/5507_p_11_img_0003.jpg

Прожогом кинувся підіймати свій екіпаж, екіпаж Осташевського. Андрій Гончарук і Василь Денисов запустили двигуни, загули системи стабілізації гармати… Бійці на блокпосту приготували зброю.
Фари наближалися. Уже було видно, що рухаються переважно легковики й кілька бусів. Ідуть упевнено, швидко. Ось і міст…

Перша машина пригальмувала. Долетіли уривки розмови і… полегшений сміх.

Усе виявилося набагато простішим, ніж могло бути. Український уряд розпочав виплачувати пенсії жителям окупованих територій, і таксисти виявили ініціативу. Вони зібрали колону машин, у яких повезли бабусь і дідусів, щоб ті отримали пенсії на підконтрольній Україні території. Вийшла така собі операція «Бабине літо»…

Промайнула осінь. Час від часу відбувалися бойові зіткнення. Найгарячішою точкою тоді було Нікішине. Танк Олега Яковенка разом із піхотою тримали там оборону. Механік-водій Олександр Шаповал і навідник Олександр Фомін вибрали для житла один із покинутих будинків із великим підвалом.

Жодного дня не було без обстрілів, тож на стрілянину особливої уваги вже не звертали. Та коли починали подавати голос міномети, доводилося виходити й «роз’яснювати» всю глибину помилковості поглядів сепарів на життя в цілому та на позиції ЗСУ зокрема.

Якось ворожий кулеметник стріляв особливо нахабно. Коротка черга з одного місця, за кілька хвилин — з іншого…
Олег Яковенко прислухався. Щось було незвичне в стрілянині ворожого кулеметника. Він нібито чогось чекав.

Коротка, як напад жалкої оси, черга. Бризнули тріски від побитого ящика, злетіли грудки землі й щебеню. Біля стіни ворухнувся, пристосовуючись до кулемета, один із бійців.

— Ну зараз цей нахаба мене дістане…
Після короткої черги, скрикнувши, він упав.

На лівому плечі, крізь бушлат, проступала, збираючись темними краплями, пляма крові.

Немов насміхаючись, кулі вдарили в стіну, крізь вузьку бійницю, вибило шматок штукатурки.

Другого стрільця спіткала така сама доля: куля вдарила в ствольну коробку й перебила праву руку…

За короткий час на нашій позиції вже було кілька поранених. І лише тоді стало зрозуміло, що під прикриттям кулемета діє ворожий снайпер.

Перекриваючи кулемет, від позиції до позиції полетіло «Не стріляти!!!» Далі наші мінометники «пояснили», що так робити не треба.

***

Тим часом у зоні відповідальності танкістів опинилася чимала кількість цивільних людей, яким просто нікуди було їхати. Переважно літні люди. Їм треба було допомагати. Командир батальйону Юрій Лакша, як старший військовий начальник, весь цей клубок проблем мусив розв’язувати. З допомогою волонтерів зміг організувати цим людям доставляння їжі, ліків, забезпечив евакуацію хворих.
Минав грудень. Стало тихіше: бувало, що за день ані пострілу. Проте щодня фіксували безпілотників, дозори помічали ворожі розвідувальні групи. Було очевидно, що проросійські найманці готуються до активізації своїх дій.

22 січня почалося те, що, власне, увійшло в історію як бої під Дебальцевим. Зранку ліг густий туман. Нагадала про себе ворожа артилерія. Невдовзі зателефонували місцеві жителі з боку Стаханова («ЛНР») і повідомили про 15 (!!!) танків, що висуваються в бік Троїцького. У нас два танки, а до бою готовий тільки один «Єгер» Олексія Осташевського. У «Пастуха» не працює механізм заряджання гармати, і міною пробило її ресивер. Заряджати вручну — це довго й нервово, та ще й кілька хвилин після пострілу треба передихнути на вулиці, тому що після пострілу повний танк диму, і він клубочиться з люків, наче танк підбили. Екіпажі прогріли двигуни, зарядили гармати, заглушили машини й почали слухати туман. Час і тягнеться, і швидко плине. Чути гул бронетехніки, але нічого не видно. Невдовзі видимість поліпшилася до 600–800 м. Ворогів відділяла права притока річки Лугань. Нарешті танкісти їх побачили. Вісім силуетів на межі видимості рухалися вздовж наших позицій, угору за течією притоки на відстані близько 700 м, то виникаючи, то зникаючи в тумані. Стало зрозуміло, що росіяни не взяли брід коло мосту й пішли на другий — вище за течією, в обхід. Наші танки рвонули на перехоплення.

Примчали, зайняли зручні позиції, заглушили мотори. Чути було гуркіт ворожих танків. Неоціненну допомогу надали бійці 128-ї бригади. Вони вчасно помітили, що танки противника в тумані проскочили повз другий брід і пішли вище за течією. Там був іще один брід — третій. Той брід значно гірший для форсування в наш бік, але росіяни тут не орієнтувалися. Наші знову пішли на перехоплення. Туман став рідшим, видимість вже була до 1000 м. Позиції зайняли за порадою гірської піхоти.
Є! Ідуть чотири танки й БМП.

Перший постріл Костянтина Ткачука влучив у ціль. Російська БМП вибухнула.
Дві їхні машини розвернулися й сховалися в яру. Танк хотів повоювати, але наша позиція була кращою. Постріл Антона Прокошина влучив у лобову броню танка росіян. Він якось повільно пішов і… застиг. Боком до нас. Вийшов дим із башти, відпрацював механізм заряджання… Але щось завадило зробити постріл. Олексій Чабан та Антон Прокошин дивилися на командира й навідника, які витягували з люка пораненого чи контуженого мехвода й… вирішили їх не вбивати. З такої відстані промахнутися неможливо, але вирішили, що нехай ідуть.
Розвідники 128-ї кинулися до танка, оглянули його й по рації викликали танкістів: «Приїздіть, нікого тут немає, а танк живий». Там же, поруч, було покинуто БМП, теж абсолютно цілу.
Це був перший трофейний танк. У танку знайшли телефон росіянина, з фотографіями й телефонами рідних. На трофеї Олексій провоював усю дебальцівську епопею.
Відтоді почалися щоденні бої.

Один із найжорстокіших — 1 лютого за опорник «Саша». Тоді в тил нашому ВОПу вийшла велика група бойовиків, їх було приблизно 100. Атаку почали зранку, і, якби їм удалося захопити цей ВОП, це мало б дуже серйозні наслідки для оборони всього Дебальцівського плацдарму. Але завдяки рішучим і грамотним діям екіпажів двох танків із резервної групи (один екіпаж — у складі комроти Сергія Федосенка, навідника Олександра Сурсякова, мехвода Ігоря Пирогова, інший — у складі командира взводу Максима Мірошниченка, мехвода — застпотеха роти Олександра Андреєва та навідника Максима Черненького) атаку бойовиків було відбито, а значну їхню частину — приблизно 35 — убито.

Максим Мірошниченко пригадує: «Танк водило по розкислому схилу, попереду наближалися спалахи кулеметного вогню. Щось горохом стукало по броні, у триплексах з’являлися то небо, то обпалена вогнем посадка, то земля. Беззвучно спухла сірим клубком диму граната, якась фігурка пригнулася, і, покружлявши, впала».
Ще мить, і 40-тонна махина увірвалась на зайняту ворогом позицію…

Водночас наших бійців підтримував вогнем танк «Єгер» Олексія Осташевського. Це був останній бій відчайдушного екіпажу. Керована ракета влучила в лобову броню. БК здетонував миттєво.
Антон Прокошин потім розповів: «Кришку МТО відкинуло десь метрів на 30, а я бачу у вогні хребет і ребра Василя Денисюка… Олексія викинуло з люка метрів на 20 угору, а Костя Ткачук так і згорів на місці навідника…»

Далі буде…

Олександр ШУЛЬМАН

загрузка...
Loading...

Коментарі