Як загинув комбриг Кифоренко

08.09.2014 16.53

Понад півтисячі осіб 4-го вересня 2014-го року прийшли до Одеського гарнізонного Будинку офіцерів, щоб проводити в останню путь загиблого в бою під Іловайськом офіцера.

Всі, хто знав Бориса Кифоренко, згадують його, як великого життєлюба, веселу, доброзичливу і компанійську людину. А як офіцер, кажуть його колишні підлеглі і друзі, комбриг був вимогливим, але надзвичайно справедливим командиром: хто б не звернувся до нього за допомогою, не залишався з невирішеним питанням – командир допомагав всім.

Цей рік почався для Бориса Кифоренко невдало – захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Уже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новоспечений комбриг знаходився в госпіталі, де його прооперували.

Як тільки лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов’язків, офіцер кулею полетів в бригаду. За кілька днів прийняв справи і посаду і – на Донбас, в зону проведення антитерористичної операції.

– Нам довелося прослужити разом всього два з половиною місяці, і за цей короткий час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних і справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, – говорить про комбрига його «комісар», заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. – Як офіцер-вихователь, я був просто в захваті від нового командира! Адже, між нами кажучи, Борис Борисович взяв на себе значну частину моєї роботи – в бригаді навіть жартували, що тепер в частині два «замполіта»! Життєрадісний, перспективний офіцер, прекрасна людина – всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть був упевнений в тому, що стане генералом! Але все обірвала російська граната о сьомій тридцять ранку 29-го серпня в Іловайську.

… Велика колона техніки і особового складу відразу кількох різних військових частин і добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку і пішла на прорив з «котла». А через півтори години українські військові потрапили в засідку. Обстріл був страшний. Понад півгодини по колоні лупили з гармат БМП-2, гранатометів і стрілецької зброї, включаючи великокаліберні кулемети. В УАЗик, в якому їхав комбриг Кифоренко, потрапив постріл з гранатомета. Майор і капітан, які сиділи на задніх сидіннях, загинули відразу, а командира і водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію і численні осколкові поранення кінцівок, а командиру перебило обидві руки і ноги.

– Поранення були досить важкими, хоча, напевно, якби полковнику Кифоренко своєчасно була надана медична допомога, він, мабуть, і вижив би, – каже старший солдат Шапошников.

Але допомоги від російських, а саме вони, а не місцеві сепаратисти, обстрілювали колону, чекати не доводилося.

Поранений водій підповз до свого командира і хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого УАЗика не під’їхала російська БМП-2. На броні – десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свою приналежність. Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем і кинули, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось комбриг стікав кров’ю. І так – ще довгих чотири години…

А потім «легких» поранених, в тому числі і Шапошникова, росіяни забрали з собою, а «важких» залишили вмирати під жарким серпневим сонцем. Правда такий «шанс» давали не всім – коли ворог завантажував на машини тих, хто могли самі пересуватися, наші хлопці в тій стороні, де залишився полковник Кифоренко і інші поранені, чули постріли. Інакше, ніж добиванням поранених, причину цих одиночних пострілів і коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Чув ці постріли і Шапошников, і інші люди з інших частин, яким пощастило тоді вціліти в розбитій колоні.

– Ховали Бориса в селі Авангард, передмісті Одеси, – з сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив з ним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону, підполковник Валентин Шевчук. – Народу на похоронах було – просто тьма! Мінімум – півтисячі людей… Прощалися з Борисом в гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліції довелося перекривати дорогу – так людно було в той день у ГБО…

Справжній український офіцер, справжній полковник і справжня людина, Борис Кифоренко загинув в самому розквіті сил, зовсім недавно зустрівши свою сорокову весну. У нього залишилися молода 32-річна вдова Ірина з двома дочками на руках. Старшій, Вероніці, виповнилося 13 років, а молодшій, Маринці – всього півтора рочки…

Р.S. Борис Кифоренко народився у Вінниці 11-го квітня 1974 го року. Ріс і навчався в дуже красивому мальовничому селі Демівка Чечельницького району Вінницької області. Після закінчення в 1991-му році середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку.

У 1996-му році молодий лейтенант приїхав до Одеси і служив там 18 років, до початку нинішньої неоголошеної війни.

Військова служба Борису подобалася, він швидко ріс в кар’єрному плані. Судіть самі: в червні 1996-го новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини із засобів зв’язку полку зв’язку корпусу ППО, а вже через 11 місяців йому доручили командування телефонної ротою. Згодом – рота матеріально-технічного забезпечення військової частини зв’язку, а ще менше ніж через два з половиною роки – вже посаду начальника штабу батальйону зв’язку.

У 2004-му році майор Борис Кифоренко закінчив Національну академію оборони України і повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби в «перлині біля моря» після академії Борис Борисович виріс від начальника штабу батальйону полку зв’язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв’язку Повітряного командування «Південь» Повітряних Сил ЗС України. У квітні ж цього року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв’язку оперативного командування «Південь», яка дислокується на Дніпропетровщині.

Олексій Тригуб

загрузка...
Loading...

Коментарі