Як батарея капітана Коваля вибралася з Іловайського котла

08.10.2014 22.53

батарея«Думаю, потрібно говорити про тих героїв 51-ї бригади, які здійснювали справжні подвиги. І не чекати, поки про них хтось згадає і дасть медальку, а вимагати до них уваги і поваги вже зараз. Знайомтеся – капітан Костянтин Коваль, командир другої протитанкової батареї протитанкового артилерійського дивізіону 51-ї бригади. Завдяки йому багато людей таки вирвалися з Іловайського котла…». Ці слова волонтер з міста Володимир-Волинський Костянтин Зінкевич написав на своїй сторінці в «Фейсбуці».

Сам Костя Коваль зараз знаходиться у відпустці в рідному містечку, але готовий, як кажуть, в будь-який момент знову стати в стрій. Він не тільки кадровий військовий, а спадковий артилерист. Офіцерами служили обидва дідусі й батько. Закінчив Військовий інститут ракетних військ і артилерії в Сумах. Капітаном став навесні 2014 року. 18-го вересня йому виповнився 31 рік. Дочці в листопаді виповнюється три, і незабаром сім’я Ковалів чекає поповнення… Проста біографія звичайного хлопця.

Наслухавшись про мужність офіцера, думаєш, що побачиш перед собою якогось суперкіборга. А він і зросту звичайного, і взагалі в натовпі нічим не виділяється. Хіба тільки очима, які свідчать, що багато чого бачив. З такими очима наші хлопці тепер повертаються з війни… У розмові Костя скаже, що це насправді війна артилерії, в якій перемагає той, у кого краща техніка і хто точніше завдасть удар. Але, не дивлячись на силу противника, в української армії є певна перевага: люди, які навчилися воювати і готові на все заради рідної держави. «Ти туди підеш, бо не хочеш, щоб цей хаос з’явився біля воріт твого дому», – так пізніше сформулює це відчуття ще один володимир-волинський волонтер Олексій Панасюк.

У День Незалежності України батарея капітана Коваля стояла біля села Кутейниково. У цей день волинські військові підбили три БМД російської армії, а вояки із сусідньої країни розбіглися по «зеленці». Але у відповідь наших хлопців накрило шквальним артвогнем… Втратили три гармати, отримали команду трохи відійти. З двома гарматами під вогнем виїхали звідти, маючи тільки двох легко поранених.

– 25-го серпня поїхали на рекогносцировку, – каже комбат Коваль, – вибрали місце, де замаскували дві свої гармати. У бінокль бачили, як підходить техніка ворога, нарахували понад 70 одиниць, але «вища сила» (тобто командири) наказали: «Спостерігати».

– Я, звичайно, не стратег, – каже Костя, – але розумів, що нас оточують. Згодом по наших позиціях дуже сильно попрацювали ворожа артилерія і «гради». Після обіду в півтора кілометрах з’явилася інша ворожа колона.

– Ми підпустили їх на 200 метрів від нас і тоді торохнули. Вогонь був без команди, я наказав наводчику Віталію Лукашуку підпустити їх на 200 метрів і стріляти. Хлопці праворуч добре підтримали нас гранатометами. А інша наша гармата виявилася не засвіченою, що дуже потім допомогло, – скромно розповідає про свою війну комбат Коваль, батарея якого прикривала вихід українських військових з Іловайського котла. Він не відступив, коли на них йшли ворожі колони, а вступив в бій. У складі розрахунку тієї легендарної гармати були навідник рядовий Віталій Лукащук, солдат Олександр Русов, старші солдати Сергій Касьянчук і Ярослав Ковальчук.

Україна про відважну батарею артилеристів і їх вмілого командира дізналася, власне, від полковника, начальника бронетанкової служби озброєння оперативного командування «Південь» Євгена Сидоренко. Це той полковник, який на захопленому ним ворожому танку вийшов з Іловайського котла.

За його словами, 25-го серпня о третій годині дня, на шляху від Кутейниково на Іловайськ була виявлена колона російської бронетехніки – 16 одиниць, включаючи танки. Колона рухалася прямо на позиції сил АТО, які зазнали артобстрілу.

– По радіостанції я почув про рух колони, – каже Євген Сидоренко. – Я був один поруч з російським танком, екіпаж не був сформований. Знаючи, що на позиції, яка прикривала дорогу, стоїть тільки одна наша протитанкова гармата «Рапіра» зі складу другої протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади, я сів на місце механіка-водія і поїхав в загрозливому напрямку. Біля гармати стояв сам комбат Костянтин Коваль. Хлопці проявили себе просто блискуче і професійно. Вже першим пострілом була знищена головна машина противника – МТЛБ-6М, яка є на озброєнні тільки російської армії.

– У цей момент я зрозумів, – продовжує Сидоренко, – що потрібно прикрити наші гармати під час перезарядки і відвернути увагу від нашої засідки і різко виїхав вперед на дорогу, перебрався в крісло командира і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета по ворожій колоні і солдатам, які розбігалися. Було трохи тривожно, звичайно, я ж не знав, хто там за моєю спиною – раптом їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, а я тут один залишуся, на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але хлопці виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили дві наступні машини противника. Росіяни відкрили безладний вогонь і під прикриттям диму і пожежі втекли, кинувши своїх вбитих і одного тяжко пораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади…

З Іловайського котла батареї комбата Костянтина Коваля довелося вибиратися, як він сам каже, …на пузі. Тому що команда була – «Триматися», але триматися вже було ні з чим: залишалося тільки десять снарядів. Костянтин пишається тим, що ворог не прорвав оборону, яку тримали його хлопці. Каже, що і офіцери, і солдати просто лізли під кулі. Коли ж відходили, то найстрашніше, що по них працювали «Нони-2», гранатомети, снайпери.

– Вигнали нас на поле і підігнали артилерію. Словом, було весело… – гірко зітхає Костянтин. Йому не байдужа доля 51-ї бригади, яку тепер розформовують, а адже її бійці втримали не одну позицію, здобули не одну перемогу…

В одному з сіл, щоб мати шанс вивести більше бійців живими, змушені були розділитися на мобільні групи. Ділилися на ходу. В ту, де був Коваль, потрапили два солдата з його батареї, четверо – з батальйону «Миротворець» і один з батальйону «Дніпро-1». Добре, що на поле, по якому довелося повзти два(!) кілометра, росли соняшники. Інакше б живими не вибралися. Тих, кого вороги бачили, вони просто дострілювали.

На питання, чи була у них надія вибратися до своїх живими, комбат Коваль каже, що надія була, адже як без неї. І Богу молилися, навіть не знаючи молитви, а своїми словами. Окрема історія, як вони знайшли село, де стояли свої, як туди дісталися, а вже звідти їх в Запорізьку область вивіз Червоний Хрест.

– Здається, ніби цього всього не було, нібито вже і відпустило. А ні-ні, та й згадаєш, – зізнається Костянтин.

З його батареї в живих залишилися (поранення тут вже і не рахуються) всі 40 чоловік, тільки один боєць – у списках зниклих безвісти.
Зрозуміло, що вижили хлопці під час боїв і завдяки тому, що слухалися командира.

– Я завжди говорив: вас багато – я один, повинні мене чути. Та й тоді у нас ще були рації, спілкувалися з іншими підрозділами, і можна було маневрувати, – додає капітан.

– Історія цієї неоголошеної війни пишеться вже зараз, – каже волонтер Костянтин Зінкевич. – Тому потрібно, щоб люди знали наших героїв, як вони за нас воювали. Потрібно, щоб суспільство піклувалася про їх сім’ї, які більше за інших живуть між війною і миром, про поранених і контужених, тому що їх травми почнуть проявлятися дуже скоро, ми повинні всі турбуватися, щоб ці воїни мали реальні пільги. Такі приклади мужності, офіцерської честі, як у капітана Костянтина Коваля, відваги його солдатів (а це ж просто мобілізовані цивільні люди) ми повинні навіть культивувати. Щоб діти знали, з кого брати приклад.

Наталія Малімон

загрузка...
Loading...

Коментарі