Простий українець, яких – мільйони…

11.07.2014 13.30

«Скоріше б одужати, повернутися до строю й гнати, гнати всю цю нечисть з України!..» – ось чим переймається на госпітальному ліжку поранений під Слов’янськом зенітник

Сержант Володимир Чубик на війну пішов добровольцем після 13-річної перерви у військовій службі. Пішов, бо прекрасно зрозумів у перші ж дні «ввічливої» агресії Росії проти України: якщо ворога не зупинити на півдні та на сході, він піде далі, і тоді дійсно доведеться обороняти власну домівку.

Доки у двері не постукала війна…

Володимир – звичайний український чоловік, він із тих, про кого кажуть «трудяга». Народився і виріс у звичайній селянській родині на Рівненщині. Школа, профтехучилище, робота, призов на строкову службу. Тоді, наприкінці дев’яностих, ніхто б і подумати не міг, що навички, отримані під час солдатської служби, йому ще ой як знадобляться!..

Строкову Володимир Чубик служив у Військах Протиповітряної оборони, в Криму. У зенітному ракетному полку з комплексом С-200 на озброєнні сержант Чубик проходив службу на посаді заступника командира взводу – командира установки. Звільнившись у запас, повернувся додому. Працював. Одружившись, невдовзі став батьком. Словом, життя начебто склалося, адже мав усе, що необхідно для щастя – кохану дружину, сина, роботу… Жив простим життям простого українця, доки у двері не постукала війна…

Доброволець

«Крим хоче в Росію? – здивовано думав він. – Та хіба ж хтось не давав усьому півострову розмовляти російською? Хіба хтось пригнічував кримчан? Та там український говір мало де почути можна!».

Володимир добре пам’ятав Крим та кримське життя по своїй армійській службі, тож ніяк не міг повірити в очевидність подій, що з останніх лютневих днів розгорталися на півострові. Та вже на початку березня стало зрозумілим: нічим добрим все це не закінчиться. І, якщо поки що «зелені чоловічки» Путіна в українців не стріляють, це зовсім не означає, що обійдеться без жертв. Батьківщину треба захищати, зрозумів сержант запасу та поїхав до військкомату.

Вже тоді, всередині березня, коли вся країна сподівалася, що кримські події – не більше ніж фарс з боку Росії, і ніякого референдуму просто не буде, до військових комісаріатах у різних кутках України потягнулися добровольці. Сержант запасу Володимир Чубик був одним із них – одним із перших!

Вже за тиждень він був призваний за планом часткової мобілізації. Служити резервіст потрапив до ВДВ. З одного боку – еліта, з іншого ж, і Володимир це прекрасно усвідомлював, підвищена небезпека, адже у всі часи «Війська дядька Васі» на війні кидають у самісіньке пекло.

З ППО – до ВДВ

Оскільки ВОС (військово-облікова спеціальність – прим. 8 корпус) у сержанта запасу була «зенітною», то й у ВДВ він потрапив до зенітного підрозділу, щоправда, звичайно, справу тепер довелося мати не з грізною С-200, а з більш прозаїчною, але так необхідною саме тепер зенітною установкою ЗУ-23.

У Гвардійському, пункті постійної дислокації 25-ї повітрянодесантної бригади, сержант Чубик разом із колегами-резервістами пробув лише тиждень. Після цього розпочалися виїзди на супровід колон, а також для виконання інших специфічних завдань, про які Володимир не дуже й розповідає, керуючись, очевидно, турботою за збереження військової таємниці. Курсували десантники між Донецьком та Харковом – ось все, що вдалося «витягнути» з сержанта під час розмови…

Бойове хрещення сержант-зенітник прийняв під Красним Лиманом. Там десантники відбили у сепаратистів блокпост. Вражень – маса!

– Укріплений той блок-пост був монументально – не блок, а справжня цитадель! – згадує ті події Володимир. – Відступаючи, снайпери, гранатометники й прості стрілки свою зброю, щоправда, встигли забрати, а нам залишили цілу батарею пляшок з «коктейлями Молотова». Непереливки нам би було у наших БМД-шках та КамАЗах, якби вони стояли до кінця. Але ж – стояти до кінця можуть лише люди, які захищають рідну землю, а не найманці вкупі з місцевим бандитським непотребом!..

Під Слов’янськом

Після Красного Лиману були й інші бої, інші блок-пости, колони та ще багато чого. А потім було 19 червня, «крайній» бій зенітника…

19-го червня бої тривали під Ямполем, знову ж під самим Красним Лиманом, під Закотним та Слов’янськом. Бої, у яких тільки 25-а бригада ВДВ втратила 12 військовослужбовців убитими та 25 – пораненими. Серед останніх був і сержант з Рівненщини Володимир Чубик. Йому долею судилося бути у складі колони, що йшла на Слов’янськ…

…Колона десантників та підрозділів частин інших родів військ йшла, на всі боки нащетинившись стволами. Обабіч дороги – «зеленка». Те, що ще пару місяців тому ці, здебільшого, цивільні, суто мирні люди, вважали гарними лісопосадками, тепер, як і колись дехто з них в далекому Афганістані, інакше, ніж «зеленкою», не називає. І ось колона БТР-80, БМД та інших бойових та інших машин іде по дорозі між «зеленкою». Раптом «зеленка» огризається гранатометними пострілами і автоматними й кулеметними чергами. Ще перші гранати не долетіли до українських машин, а перші кулі та осколки не знайшли своїх жертв, як десантники вдарили з усіх стволів по спалахах. Разом із кількома бойовими побратимами Володимир їхав у кузові КамАЗу зі встановленою в ньому зеніткою. Бити у гранатометників зенітними снарядами сенсу не було, тож сержант відкрив вогонь з автомату. Бойові ж машини «працювали» з крупнокаліберних кулеметів Владімірова й автоматичних гармат БМД. Осколок від гранати, як це зазвичай і буває, прилетів зненацька. Розтрощивши три зуби, він влетів у рот сержанта, розбив нижню щелепу, відбив кістку підборіддя, пройшов у якихось міліметрах від сонної артерії та застряг у шиї, між щелепою та хребтом…

– Про всяк випадок, прощавай, командире! – прохрипів сержант. – Вибачай, коли щось не так було…

Та попри нестерпний біль та втрату крові, Володимир все ж знайшов у собі сили вколоти через ткань камуфляжу буторфанол із шприц-тюбика та продовжив вести прицільний вогонь короткими економними чергами. Знеболююче допомагало не дуже, все ж – це не промедол, а простий, не наркотичний препарат. Та сержант стріляв і стріляв… Потім вів вогонь, прикриваючи спочатку водія, а згодом – лікаря-резервіста, який його бинтував. Вистрілив весь боєзапас. Автомат був в буквальному сенсі слова розпечений від інтенсивності стрільби.

Госпіталь

А потім була військова «швидка», «вертушка» до польового мобільного госпіталю, а згодом – чергова «вертушка» до Харкова. Перші п’ять днів пораненого сержанта лікували харківські медики, а згодом його відправили літаком аеромедичної евакуації Ан-26 «Vita» до Вінниці. Буквально перед вильотом Володимира встигла провідати дружина – сам він, коли ще до поранення телефонував з Донбасу додому, завжди казав, що, мовляв, стоять у полі, все спокійно й мирно, навіть після поранення не став дзвонити й лякати рідню. Згодом, 20-го червня, все ж зателефонував та у двох словах сказав про поранення. Тоді сусід по палаті у Харкові, поранений молодший сержант зробив сюрприз: він знав від дружини Володимира, що вона їде до коханого, але змовчав. Тим більш радісною була зустріч!

Ну, а мама з сестрами та сином відвідали свого героя вже у Вінниці, у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, де тепер лікують Володимира Чубика.

– Поранення у Володі досить серйозне, – говорить його лікуючий лікар, начальник клініки щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб полковник медичної служби Олександр Варченко. – Вогнепальний багатоуламковий перелом нижньої щелепи у фронтальній ділянці, до того ж – чужорідне тіло у ділянці нижньої щелепи. Але ми його обов’язково вилікуємо, можете навіть не сумніватися! За кілька днів прооперуємо і буде як нова копійка! Наразі вирішується питання, ставити на місце відбитої кістки підборіддя титанову пластину чи встановити апарат позавогнищевого остеосинтезу. Протягом певного часу пластина чи апарат знаходитимуться на пораненій ділянці щелепи, а потім ми знімемо цей тимчасовий пристрій і Володимир зможе відправлятися додому!

Тільки назад у бригаду!

Сам же десантник по родині й рідному обійстю, звичайно, дуже скучив – четвертий місяць вдома не був, але… він більше рветься назад, у бригаду!

– Скоріше б одужати, повернутися до строю й гнати, гнати всю цю нечисть з України! – говорить він. – У тому бою ми чимало їх поклали – вже у шпиталі мені розповідали, щонайменше двісті сепаратистів тоді знайшли свій останній притулок на узбіччях слов’янської траси. Та й наші втрати були відчутними: з 14 чоловік у підрозділі двоє, включаючи офіцера, «двохсоті», і четверо – «трьохсоті»… Поки не помщуся за хлопців, додому їхати рано!..

Твердий у своєму переконанні «вичищати» Україну від сепаратистів Володимир ще й тому, що добре пам’ятає, як сприймало українських силовиків місцеве населення.

– Коли стояли під Лозовою, місцеві мешканці нам і воду, і їжу несли… А ось під Красним Лиманом населення настільки було перелякано досить довгою присутністю терористів, що ще кілька днів після того, як ми відбили блокпост, на трасі жодної машини не було, і лише тоді, як місцеві побачили, що український прапор над блокпостом майорить вже не перший день, почали з’являтися автівки…

Не менше бойового духу додає й той факт, що сержант прекрасно бачив, із ким доводиться воювати, адже серед терористів – не лише сепаратисти з місцевих, а чимало росіян і кавказців – чеченці та інгуші. Саме вони принесли на українську землю війну, кров та розруху, а значить, мають відповісти за все!

Наостанок розповіді про пораненого десантника – одного з десятків простих українських чоловіків, захисників Вітчизни, які водночас є людьми непростої долі й справжніми героями – можна додати хіба що впевненість у тому, що операція пройде успішно, і він скоро одужає. Адже вінницькі військові медики – лікарі найвищого ґатунку, які й не такі операції робили. До того ж, у ВМКЦ Центрального регіону, як визнають і Володимир, і його сусіди по палаті, і харчування нормальне, і всіма медикаментами, хто б там які чутки не слухав, поранених забезпечують у повному обсязі, і взагалі умови прекрасні – затишок та спокій. Вони, наші герої, цього заслужили!

Олексій Тригуб. Фото Юрія Ігната та з особистого архіву В.Чубика

загрузка...
Loading...

Коментарі