Позивний «Морган»: Ми тримали оборону на «Зеніті»

12.04.2016 09.13

Дмитро Морганюк

«Морган» – підполковник Збройних Сил України, лише донедавна офіцер Повітряних Сил, а нині вже Сухопутних військ. Відважний чоловік з серйозними синіми очима та пронизливим поглядом – підполковник Дмитро Морганюк, командир посту «Глаза», що на «Зеніті», позиції поблизу Донецька. Морган не раз був в зоні проведення бойових дій. Йому, офіцеру Повітряних Сил, навіть доводилося диверсійні вилазки очолювати, але про це – згодом.

Він народився у Великій Михайлівці на Одещині, де і пройшло його дитинство в хлопчачих забавах та навчанні. Турбота батьків та старших сестер не дуже пом’якшили його характер. Стати справжнім військовим майбутнього офіцера надихнули неодноразові перегляди найулюбленішого фільму «Батальйони просять вогню». Так народилася дитяча мрія, якій суджено було здійснитись. Вступивши на військовий факультет до Одеського державного екологічного університету, юнак стає курсантом. П’ять років промайнули швидко і курсант Морганюк отримує такі довгоочікувані лейтенантські погони. Першим місцем його служби стає 28-й корпус протиповітряної оборони, що у Львові…

В зону антитерористичної операції  офіцер вперше потрапив у вересні 2014 року, коли дні перебування поблизу Донецького аеропорту здавалися не такими вже й загрозливими. Але в обличчя війні раптом довелося заглянути ще під час маршу на висоту «Зеніт», поблизу летовища. Тоді командир та підлеглі заїхали в населений пункт Тоненьке. Вони спокійно і неквапливо почали розміщатися там, але вже наступного дня, вранці о 4:35, спокій закінчився – бійців накрило обстрілом з «Граду».

– Особисто я і ще один мій підлеглий зустріли його на вулиці, обстріл застиг нас зненацька, не було навіть можливості укритися від шквального обстрілу. Вибухи, вогонь, навколо летять осколки й грудки землі!.. Солдат вирішив, що можна убезпечитись у найближчому будинку та побіг до нього. А коли він вчепився в ручку вхідних дверей, що опинилися зачиненими, тут і закляк. Так і стояв, в повний зріст під обстрілом, жива мішень! Він намертво прикипів до тих дверей, начебто цього не розумів, – згадує офіцер. – Я підбіг і збив його з ніг, відірвати хлопчину від ручки коштувало великих зусиль. Втиснулися у найближчу виїмку біля дороги, де я міцно тримав його, прижавши голову до землі, доки не завершився обстріл. Солдат дуже злякався, але дякувати Богові, все обійшлося. Коли підвелися – навкруги жодної вцілілої будівлі, десятки спалених автівок, воронки й бита цегла. Здається, що в такому апокаліпсисі неможливо було вижити, але ми вціліли!

Хлопцям довелося тоді туго, під час обстрілу вони втратили частину техніки, боєприпаси, майно, але за допомогою волонтерів поновили втрачене.

– Неоціненною була допомога волонтерів, приємно усвідомлювати, що звичайні люди стільки роблять добра для нас, хоча до цього обстрілу ми були забезпечені від держави всім необхідним: і зброєю, і одягом тощо, – мовить офіцер. – Багато розбомблено було. Головною метою було зібратися, організуватися, поновити техніку, яка могла здійснювати марш і висуватись далі до пункту розташування. Через п’ять діб, як дала дозвіл розвідка, висунулися на точку.

На «Зеніті», де тримали оборону українські воїни і на який направлялись авіатори, сусідство з летовищем і Спартаком зробило цю позицію справжньою мішенню для терористів. І ще одною цитаделлю оборони.

– Поки виїхали на висоту «Зеніт», наша ротація «Дикої качки» (зведеного загону Повітряних Сил – прим. ред.) двічі потрапляла в засідку, прийняла бій. Так, з боями, й зайшли на висоту. А відразу, як прибули на позиції, довелось знову вступити в бій. Вдало. Потім вже розмістилися, – пригадує «Морган». – Назва посту «Глаза» (українською – «очі», – прим. ред) походить від того, що з нього проглядалася вся територія старого і нового терміналів. З правого боку – «зеленка», по якій постійно ходили диверсійні групи бойовиків, прямо по фронту – термінал, відкритий простір, там не ходили. А посадкою шастали, там наші їх і зупиняли. До речі, «зеленка» – суто військова назва, пішла з Афганістану. Не менш важливим був захист тилу, але ми знали, що з північної сторони ДАПу були бійці, які також тримали оборону та прикривали наших.

На посту «Моргана» за всі дні боїв поранених і загиблих не було. А ось на сусідньому від втрати друга доля не вберегла. Світла людина, справжній офіцер – командир посту «Горка» майор Ярослав Костишин – його втрата стала особистим болем для багатьох побратимів. Командував «Ярік» постом, що прикривав підступи до резервуара з технічною водою. Води на «Зениті» завжди було обмаль, і коли волонтерам не вдавалося передати бійцям води, то брати доводилось звідти, навіть для внутрішнього споживання. Дехто ці походи по воду навіть називав «дорогою життя».

Дмитро намагається говорити рівно:

– Вранці ми домовились зустрітись, дещо обсудити, але я не встиг… Уламки снаряда перервали життя Яріка…

Поруч з «зенітівцями», на позиції стояв п’ятий окремий батальйон, прикомандирований до 93-ї бригади, що мав розвідроту. Дмитро розповідає про першу спільну вилазку з побратимами:

– На моєму рубежі регулярно висувалися ДРГ, а у розвідки там стояли свої секрети, і для того, щоб ми один одного не перестріляли, потрібно було уточнити, де саме стоять сусіди. Так довелось на ходу навчатись пластунській справі. Потім вже вилазки стали обов’язковою частиною щоденного «моціону». Одного разу, необхідно було провести ротацію секрету, що стояв майже біля самого нового терміналу ДАПу. Дорогу чітко знав лише прапорщик з розвідки. Він йшов старшим, шість розвідників і нас, «качурів», двоє. Сталося так, що перші двоє в групі – прапорщик та сержант отримали поранення, натрапивши на розтяжку. Народ трішки приголомшило…

Дмитро не дав групі часу на роздуми і взяв керівництво на себе: швидко надали першу допомогу постраждалим бійцям та відправили їх на «Глаза», викликавши по рації медиків. Решту, хоч вони не були його підлеглими, повів до кінця.

– Подальше просування до визначеного місця, пройшло як в тумані. Зайшли нарешті, змінили секрет. Коли поверталися назад, «сепари» нас помітили і почали прицільний обстріл, довелося рухатись повзком. Так і дісталися нашого пункту дислокації, на щастя, всі цілі, – розповідає офіцер.

Про свої відчуття бойових днів на передовій «Морган» говорить розважливо:

– Всі без винятку бояться, у всіх є страх – просто він у кожного по різному проявляється. Оскільки я був старшим, свій страх намагався не показувати. Тільки власним прикладом може командир мотивувати підлеглих.

Так і тримали бійці разом із своїм командиром ввірену йому позицію. Жоден не збирався відступати. І не тому, що не було змоги, а тому, що робили свою роботу на совість і до кінця.

Коли розмова дійшла цього місця, «Морган» хвилину мовчав. По його очам можна було без слів зрозуміти: там дійсно було справжнє пекло.

Потім було ще кілька відряджень до зони АТО у складі «Дикої качки». Про противника офіцер говорить:

– У першу мою ротацію я бачив по той бік якесь збіговисько, гадаю було декілька військових інструкторів, а решта з цивільних. Крайня ж ротація – це скоріш за все кадрові військові, або ж цивільні, що пройшли посилену підготовку: вони знали, як стріляти, як уникати обстрілу, як нападати, як захищатися й робили це тактично грамотно.

…Десь в кабінетах столиці досі лежить клопотання про нагородження Дмитра державною нагородою «За мужність», документи чекають на підпис. А сам Морган з головою занурився у нову роботу. Робити щось погано він просто не звик…

Ірина Баранова, Олександра Качмар

загрузка...
Loading...

Коментарі