В останньому бою Олександр Єрощенко врятував побратима

05.04.2016 17.23

8lmrglrj
За рік після загибелі Олександра Єрощенка до його матері зателефонував військовий, який був поруч з її сином в останньому для нього бою.

Для Наталії Дубчак цей дзвінок став як несподіваним, так і довгоочікуваним.

— Ало, Наталіє Іванівно?

— Так. Слухаю.

— Вам телефонує Володимир Вовченко. Я той самий солдат, що останнім бачив вашого Сашка живим. Під Дебальцевим ми тоді разом відбивали атаку сепарів. І саме завдяки йому в тому бою я залишився живим…

***

Наталія Іванівна не стримувала сліз. Знайшовся! За рік після загибелі сина знайшовся той хлопчина, що разом із її Сашком вів нерівний бій з підступним ворогом на околицях Дебальцевого. Як вона чекала на цей дзвінок! Як молила Бога, щоб побратим її сина залишився живий…

Наталія Дубчак самотужки виховувала двох синів — Олександра і Павла. Майже одночасно із розпадом Радянського Союзу вона розлучилася в Балтійську з чоловіком, військовим моряком, і з малими дітьми повернулася в Україну. Життя, як то кажуть, довелося починати з нуля, хоча й отримувала постійну допомогу батьків-киян.

Сама влаштувалася на службу до однієї з військових частин Київського гарнізону, а діти пішли до української школи.

Сашко як старший змалечку відчував відповідальність за меншого брата і в усьому допомагав матері. Ріс чуйним, ввічливим і небайдужим до чужої біди, добре знав, що таке справжня дружба і цінував її. А ще надзвичайно любив життя з його раптовими проблемами, несподіваними радощами та невідомим майбутнім.

Олександр поспішав жити цікаво, без умовностей та віртуальностей, без фальші та ретуші, намагаючись проявити себе всюди. Неначе відчував, що йому відміряно не дуже багато.

Народившись у військовій родині, він теж мріяв про армійську кар’єру. Але під час проходження першої медичної комісії у військкоматі висновок лікарів був, наче вирок: «Викривлення хребта. До служби непридатний». Та все ж юнакові вдалося умовити медиків та отримати «добро» на строкову службу. Після строкової він підписав контракт, не уявляючи себе поза армією. Одружився, народилася донечка Анюта, турбот побільшало. Олександр двічі намагався вступити до військових вишів, але кожного разу лікарі були непохитні щодо суворого діагнозу.

Одночасно зі службою за контрактом Олександр здобув вищу освіту, навчаючись на історичному факультеті столичного університету. А по закінченні по-справжньому захопився історією Української повстанської армії. Єрощенко викладав історію у школі й підробляв охоронцем, працював науковим співробітником музею і навіть спробував себе лектором в Університеті українознавства. Розпочав роботу над кандидатською дисертацією…

Та війна на Сході країни перекреслила всі його мрії і плани. Майже з Майдану, який він палко сприйняв, Олександр записався до батальйону Національної гвардії.

— Я його підтримала, — розповідає Наталія Іванівна, яка прослужила 20 років у Збройних Силах. — Розуміла його нестримне бажання захищати Батьківщину.

Бойове хрещення Олександр отримав під Слов’нськом, супроводжуючи колони техніки та на блокпостах. А матері повідомляв, що йому «не пощастило», тож разом із товаришами цілими днями розвантажує продовольчі пайки, речове майно та тилове обладнання.

— Він мене дуже оберігав, — продовжує розповідь Наталія Дубчак. — Під час обстрілів не телефонував. Але щоб я не хвилювалася, дзвонив молодшому сину Павлу і просив передати мені, що в нього все гаразд.

Радощам матері не було меж, коли добровольчий батальйон Нацгвардії повернувся на ротацію. Та Сашко й не думав відсиджуватися вдома. З третьої спроби він все ж потрапив до одного з підрозділів 95-ї окремої аеромобільної бригади.

— Він дуже пишався, що перевівся в нашу бригаду, — згадує десантник Володимир Зубань. — Сашко швидко освоївся в нашому колективі й став по-справжньому своїм.

Підставити плече товаришу у важку хвилину, поділитися останньою банкою тушонки, підтримати жартом засмученого бійця — це було в правилах Єрощенка.

Якось до десантників завітали журналісти одного з провідних телеканалів. Їх вразили дійсно спартанські умови, в яких на передовій перебували бійці 95-ки. Проте бійці на скаржилися.

— Ми тут не дуже переймаємося відсутністю комфорту, — відповів тоді Сашко кореспондентам. — Я готовий по вуха стояти в багнюці й захищати Україну. Бо це — моя земля.

А за кілька днів відбувся останній для десантника Єрощенка бій. Бій за свою землю. Той фатальний день на околицях Дебальцевого розпочався надзвичайною тишею. Олександр змінився зі спостережного поста і повернувся в розташування підрозділу на відпочинок. У кімнаті помітив бійця з батальйону «Кривбас».

— Голодний? — запитав Єрощенко.

— Та ні, — відповів «кривбасівець».

— По очах бачу, що зголоднів, — наполягав Сашко.

Доїсти консерви вони не встигли. Десь поруч пролунали постріли. Хлопці вибігли удвох на тріскотню автоматних черг і помітили біля гаражів ворожу групу автоматників.

— Їх п’ятеро, — прошепотів Єрощенко. — Ти заходь праворуч, а я їх тут зустріну.

Зав’язався запеклий бій. Терористи боєприпасів не шкодували, в хід йшли гранати, працював ворожий снайпер. Олександр відстрілювався до останнього подиху. Уже смертельно пораненого, його з-під обстрілу витягнув товариш…

Гірко ридала мати Наталія, отримавши страшну звістку про загибель сина, непрочитаним залишився лист, що написала татові донечка Анюта.

***

— Наталіє Іванівно, ваш син у тому бою вчинив, як справжній десантник, — голос Володимира Вовченка тремтів від напруження. — Він своїм життям врятував моє. А минулого місяця в мене народився син. Я Сашка ніколи не забуду. Чуєте? Ніколи…

— Дякую, що зателефонував, — перервала співрозмовника Наталія Іванівна. — У мене до тебе, Володя, прохання. Можна відтепер я і тебе вважатиму своїм сином?..

— Згоден… — схвильовано відповів Володимир.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

загрузка...
Loading...

Коментарі