Олександр Моржецький: «Флешку, щоб не дісталась ФСБ-шникам, я спустив в унітаз»

30.03.2016 18.23

Олександр Моржецький
Капітан Олександр Моржецький

Коли на Сході України тільки розгорявся російсько-український конфлікт, тоді ще старший лейтенант Олександр Моржецький обіймав посаду начальника зв’язку 2-го механізованого батальйону 72-ї бригади. Спочатку був Маріуполь, який бригада визволяла від проросійсько-сепаратистського шабашу, потім Авмросіївка, далі Луганщина. Саме там, на кордоні з Росією, частина опинилась в найскладніших умовах.

– Ми стояли в районі між Свердловськом і Червонопартизанськом, – говорить Олександр. – Таких потужних артилерійських та мінометних обстрілів ніхто з нас ще не знав. Але позиції тримали, заважаючи росіянам вводити нові колони на територію України. На свідомість дуже сильно впливало те, що ми не мали прямого контакту з противником.

Коли ротні опорні пункти батальйону були розбиті постійними обстрілами,  15-го липня підрозділи отримали завдання висуватися в новий район.

– Під час руху колони ми з’їхали з асфальту в лісосмугу, щоб далі рухатися полем, і тут у мене в голові ніби щось дзенькнуло. Вибуху не чув, удару також. До тями прийшов на землі, метрів за двадцять від машини. Дивлюся, кабіна мого «шишарика» (ГАЗ-66 – прим.авт.) повністю розбита, фактично, її вже не було.  Нікого з тих, хто їхав в машині, я не бачив. Сама ж вантажівка горіла, а разом з нею боєприпаси та ящики з гранатами, які ми завантажили напередодні. Десь попереду піднімалась пилюка від колони. Ніякого болю я спочатку не відчував, лише не міг нормально дихати – носом йшла кров, а через роздроблене підборіддя в роті також було повно крові. Обмацав себе, начебто цілий. Спробував встати, а йти не можу, кілька разів піднімався і падав. Це вже пізніше я дізнався, що в мене  роздрібнення гомілковостопного суглобу у двох місцях. А ще черепно-мозкова травма, контузія, забій черевної порожнини й тулуба, поранення   обличчя й стегна…

За кілька хвилин Олександр вже почав сприймати реальність. Тоді ж усвідомив, що навколо летять осколки від гранат з палаючої машини.

– Коли відповзав від машини, найбільше боявся, щоб в мене не влучили осколки, що пролітали майже поруч, зрізуючи кущики амброзії, – згадує офіцер.

У голові хлопця роїлись думки, одна випереджала іншу. Загине він, чи ні, як це сприйме його дружина, чи вистачить патронів у пістолеті, куди всі з машини поділися, як дістатися до своїх, та ще безліч питань, відповіді на які він не знаходив..

Повідомити про те, що сталося, Олександр не міг. Радіостанція була розбита, з розламаного корпусу на дротиках бовтався динамік. Проте на прийом вона працювала, тому що за деякий час з подивом почув, як хтось доповідав, що машина зв’язківців підірвалася: «Трьохсотих» забрали, решта скоріше за все, «двохсоті»!  «Де «Морж» (позивний Олександра – прим. авт.)?». «Він був у кабіні, кабіна розтрощена, його ніде немає».

– Як «немає», подумав я! Я тут, живий! – згадує Олександр свої відчуття. – Обшукав кишені. Напевно, від удару об землю запальничка була розбита, рукоятка пістолета також, але телефон, на диво, вцілів! Я зателефонував і невдовзі мене підібрали, відвезли на околицю Червонопартизанська, де поклали на ноші під деревами. До речі, всі, хто був тоді в машині, отримали поранення й опіки, водій загинув, а кулеметник, який сидів на колесі між кабіною й кузовом, не отримав жодної подряпини!

Тим часом підрозділи 72-ї бригади знову почали масовано обстрілюватись. Згодом комбат зібрав нараду, на якій було вирішено прориватись на захід, до своїх. Але постало питання, що робити з важкопораненими. Взяти їх з собою – невідомо, як розвиватиметься подальша ситуація, чи витримають вони транспортування. І залишити теж не можна. Спочатку із штабу АТО обіцяли вертоліт, потім надійшла інформація, що його не буде.

– Одним словом, варіантів було небагато, один не кращий за інший, – згадує Олександр. – Комбат прийняв рішення – звернутись до наших прикордонників, щоб вони домовитись з російською стороною, та відправити поранених у лікарню на території РФ. Під вечір 16 липня від прикордонної застави надійшло «добро» і нас, а таких було 15 чоловік, завантажили в «КрАЗ» і повезли на КПП «Гуково».

Коли машина проїжджала прикордонний перехід, там вже зібралась ціла юрба – російські прикордонники й військові, до зубів озброєні, з направленими на купку українських поранених кулеметами БТРів, репортери російських телеканалів та волаюча зграя цивільних, які на камери кидалися в українців камінням і кричали: «Карателі, вбивці!». Словом, типова сцена в стилі російського агітпропу.

У лікарні російського Гуково лікарі, хоч і дивились скоса на наших військових, роботу свою робили. Поруч з українцями лежали поранені російські військові та бойовики. Щоб між ними не виникало сутичок, біля кожної палати стояв озброєний військовий.

– А в туалеті ми зустрічалися з нашими противниками. Мовчки стояли і курили, в розмови намагались не вступати.

А надвечір, після того, як медики надали  необхідну допомогу, за українців взялись російські силовики. Для спілкування вони вибрали час з вечора до ранку.

– Прикордонники лише опитали нас, хто ми, звідки, за яких умов потрапили на територію Росії. Не дуже багатослівними були й військові, вони цікавились номерами частин, дислокацією, чисельністю, тобто стандартними питаннями, – продовжує офіцер. – А от ФСБ-шники та представники Слідчого комітету РФ «старались» особливо.  На їхні допити доставляли хлопців навіть з реанімації.  Ті, хто з ФСБ, були підкреслено ввічливими, в костюмах з краватками і запахом одеколону. Але від них віддавало небезпекою. Одній й ті ж запитання, а їх були десятки, ставилися по кілька разів у різних варіантах. Тим хто потребував знеболення, не дозволяли робити уколи, доки не закінчиться допит. Їх цікавило все, прізвища офіцерів, позивні і радіочастоти, наші завдання, буквально все. А оскільки я був єдиним офіцером та ще й зв’язківцем,  допитували мене довго.  Уникнути необхідності відповідати вдавалось завдяки перебинтованій щелепі, мовляв, говорити не можу. А щоб не писати рукою, сказав, що почуваюся погано. А коли насильно дали ручку, взяв її у праву руку (Олександр – шульга) і продемонстрував «почерк пораненого». Почали кричати, обіцяли відправити в палату до «ополченців» на бесіду, але так нічого й не добилися.

Після того, як допит закінчився, в туалеті, закурюючи сигарету, офіцер згадав, що в його кишенях лежать речі, від яких стало не по собі. Це картки з ключами  шифрування до апаратури зв’язку та робоча флешка, де було чимало даних, якими так цікавились його візаві.

– Картки я заховав під гіпсом на нозі, а флешку спустив в унітаз, – говорить Олександр. – Уявляю, що було б, якби вони дістались росіянам.

Допитів більше не було. Наступного дня до наших бійців приїхав український консул, з його мобільного телефону Олександр та інші змогли зателефонувати додому.

Згодом українців доставили в іншу російську лікарню, ще за десять днів – у Ростов-на-Дону. Звідти літаком – в Одесу.

Сьогодні капітан Моржецький продовжує службу в навчальному центрі при київському Військовому інституті телекомунікацій та інформаційних технологій, де займається перепідготовкою мобілізованих офіцерів. Залишились в минулому страшні  виснажливі обстріли, безсонні ночі, коли вже повернувшись додому, він щоразу очікував на горизонті зльоту ракет від «Ураганів» та «Градів». Лікарі та дружина Олена змогли повернути його до повноцінного життя. Але війна ще не закінчена, тому він щоранку йде на службу, відчуваючи потребу в служінні Батьківщині.

Роман ТУРОВЕЦЬ

загрузка...
Loading...

Коментарі