«Нам треба дивитись в очі, а не на протез»

25.03.2016 15.59

Владислав Кузнєцов

Владиславу всього 23 роки, він напрочуд доброзичлива людина, але його життя розділене на «до» і «після» 19 липня 2014 року, коли в бою під Лисичанськом він втратив праву руку. Між цими «до» і «після» був тривалий період лікування та реабілітації, важких думок, від яких одні впадають в тривалу депресію, а інші пристосовуються до реальності і розпочинають нове повноцінне життя.

…Того липневого дня 95-та бригада наступала на Лисичанськ. В розпалі бою з ворожого окопу до бокового люку БТРу залетіла граната.

– Вона впала прямо мені поміж ноги. Стук від її падіння на підлогу здався таким голосним, що заглушив усі інші звуки бою. Всередині похолоділо, а в голові протягом секунди промайнуло кілька думок. Перша – вистрибнути з БТРу, друга – всередині знаходяться мої хлопці! Тоді я схопив гранату й викинув її, але вона вибухнула в польоті.  Коли розвіявся дим, дивлюся – руки немає, у вухах стоїть дзвін, ноги посічені осколками.  Моя права долоня перетворилася на скривавлені шматки шкіри й кісток, – згадує Владислав. – Проте болю не відчував, ні відразу, ні потім, коли мене перебинтовували і кололи знеболювальне. Біль прийшла пізніше. А до того в мозку пульсувала одна єдина думка: «Як же я буду грати у страйкбол?» (До війни Владислав кілька років захоплювався страйкболом – прим. авт.) Потім у свідомості спливли побачені колись кадри кіно, де американські солдати бігають на протезах. Можливо через це не було якогось розпачу.

Потім були госпіталі, Харківський, Київський, Вінницький. Про майбутнє Владислав не згадував, жив нинішнім днем. Та й вдаватися до думок не було часу – процедури, розмови з лікарями, медсестрами та волонтерами відволікали, не давали зосередитися на тому, що тепер він інвалід. Питання «а що робити далі?» постало вже пізніше, під час реабілітаційної відпустки. Вільного часу було багато, і він щоразу ставив перед собою це питання, не знаходячи на нього відповіді.

– Я читав, що зараз ситуація з реабілітацією повертається на краще, пораненого і вилікують, і протез поставлять, і навіть намагаються навчити з ним жити. За кордоном така система існує вже давно, – говорить десантник, – а рік тому ще було так: полікувався, отямився й давай додому – реабілітуйся. І ніяких тобі психологів, хіба що волонтери.

Відсутність руки пригнічувала Владислава, а певні елементарні речі для нього стали надскладною місією. Скажімо, зав’язувати шнурки однією рукою він учився більш як три місяці.

–  Коли сидиш вдома і розумієш, що особливо нікому не цікавий, крім батьків і рідних, це впливає на психіку, – розповідає хлопець. – Допомогла моя мама, але не тому, що жаліла, а тому, що заставляла займатись справами, по дому, по господарству біля будинку, чи на селі в бабусі. А ще Інтернет, фільми, спілкування із друзями та… страйкбол.  Майже цілий сезон я ходив в нього грати.

Проте все, про що говорить Владислав, не давало йому відчуття повноцінного життя. Він мріяв повернутись до армії, без якої вже не уявляв себе, і про що якось поділився з цивільними друзями. «Ти ще не настрілявся?» – було відповіддю.

В квітні 2015-го його направили на протезування. Спочатку Владиславу поставили косметичний протез, тобто пластикову кисть, яка просто імітувала відірвану кінцівку.  А за два тижні – механічний та біонічний протези.

– Так в мене з’явилось ще три руки, – посміхається Владислав. – Вже перші примірки підняли мені настрій. Те, що я раніше виконував тільки лівою рукою, тепер міг зробити й правою. Хоча, відверто кажучи, біонічним я частіше користуюся на кухні, коли готую, а ще коли сиджу за ноутбуком.

Нещодавно Владислав Кузнєцов прийняв участь у соціальному проекті «Переможці»
Нещодавно Владислав Кузнєцов прийняв участь у соціальному проекті «Переможці»

В червні 2015 року лікарі винесли Владиславу вердикт: його мають комісувати. Це означало, що мрії про службу можуть так і залишитися мріями. Тоді хлопець набрався рішучості і поїхав на прийом до командувача ВДВ генерал-майора Михайла Забродського.  Генерал його вислухав і сказав: «Десантники своїх не кидають». І запропонував Владиславу посаду в навчальному центрі ВДВ у  Житомирі.

Нещодавно Владислав Кузнєцов прийняв участь у соціальному проекті «Переможці»– Я був щасливий! Повертатись на службу мені було легко, бо серед своїх хлопців я відчуваю себе вкрай комфортно! – говорить десантник.

А нещодавно Владиславу запропонували прийняти участь у соціальному проекті «Переможці».

– Мені зателефонувала волонтер Аня Гвоздяр і запропонувала разом з іншими хлопцями, які втратили кінцівки в АТО, знятися у фотосесії проекту «Переможці». Це взагалі крутий проект! Люди побачили хлопців не так, як зазвичай їх уявляють – пригнічених, обмежених, безпорадних, – говорить Владислав.

Повертаючись до теми пристосування до життя у нових умовах, Владислав радить воїнам, які повертаються в мирне життя, перш за все, не зациклюватись на тому, що було на війні, знайти цікаве заняття і не сидіти вдома без діла:

– Поверніться до тієї справи, яка вам найбільше подобається. Можливо, протез не дозволить вам виконувати певні функції, але в цілому немає нічого неможливого. Все залежить навіть не від функціональності протезу, а від вашого бажання. А щодо ставлення суспільства до таких як я, насамперед, скажу, воно має бути адекватним. Без надмірної жалості, і такого ж надмірного непомічання.  Тобто дивитись в очі, а не на протез. Бо є в нашому суспільстві ті, думає, от поїхав дурень на війну, повернувся без кінцівки і що він з того отримав? А ми до військкомату не пішли і живемо нормально. Але ж вони не думають, що під їхню хату приїде російський танк, вгатить по ній, і не буде в них ні хати, ні «всьо нормально», ні їх самих!  Люди живуть у власних проблемах, комунальні, виховання дітей, тощо, ці проблеми відвертають їхню увагу від проблем більш серйозних.

Сам Владислав не обмежився поверненням до служби. Як учасник АТО, він без іспитів вступив до Харківського університету Повітряних сил імені Кожедуба, де успішно здав вже дві сесії.

– А взагалі я хочу отримати звання офіцера. Для цього й в університет пішов. Можливо, з моєю інвалідністю дещо специфічно воювати, але нічого. Трохи важкувато перезаряджати лівою, але призвичаїтись можна. Так що не варто втрачати дух, інакше все життя просто пролетить повз тебе.

Роман ТУРОВЕЦЬ

загрузка...
Loading...

Коментарі