Лежали три товариші…

11.08.2014 13.43

Все більше і більше поранених героїв продовжує прибувати до військових госпіталів із зони проведення антитерористичної операції. Понад 80 солдатів, сержантів та офіцерів зокрема знаходяться на лікуванні у Вінниці, в стінах Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Серед них – троє поранених героїв – сержантів та солдата, яких прооперували та лікують у палаті під номером 604. Це – двоє сержантів-десантників із 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади ВДВ та солдат-сапер із 93-ї окремої механізованої бригади. Начебто, різні частини або принаймні підрозділи, але є у цих трьох мужніх чоловіків є те, що їх об’єднує. По-перше, усі вони є резервістами, що були мобілізовані та знову стали до строю військових підрозділів. А, по-друге, їх об’єднують спільні бої, ще зовсім свіжі спогади про події, коли на одних і тих самих блокпостах та у колонах вони були під обстрілами, коли звільняли одні й ті ж міста й села Донбасу. Тому й було вирішено об’єднати їхні розповіді та розповіді про них в один нарис. Отже, представляємо: люди нелегкої долі й безсумнівно мужнього характеру.

Наш перший герой – сержант-мінометник із 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади Руслан Близнюк. Родом він з Житомирщини, з міста Радомишль. 27 березня за місцем проживання йому вручили повістку з військкомату. Роман був направлений до 13-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади. Після прискореної двотижневої підготовки, згадавши усі армійські навички, у складі мінометної батареї він відправився на Південь. Спочатку – до «Ями», як десантники охрестили низовину поблизу села Партизани на Херсонщині. Там, прибуваючи, накопичувалися підрозділи бригади. А за два тижні – хто куди. Мінометники відправилися на Арабатську стрілку. Там, знову ж таки два тижні, разом із іншими колегами вони несли службу на блокпостах.

– Навпроти нашого блокпосту стояв блок росіян, – згадує Руслан. – І тоді ще ніхто навіть не міг подумати, що невдовзі на Сході все так далеко зайде: війни точно не бажав ніхто.

Та долею і хворобливою волею президента сусідньої, раніше – братньої держави, судилося інакше.

Наприкінці квітня десантників відправили на Донбас. Спочатку – у Добропілля. Тоді там уже пострілювали та активних бойових дій ще не вели. «Десантура» несла службу на блокпостах – зупиняли підозрілі машини, перевіряючи їх. А потім був Слов’янськ…

Всередині травня підрозділи одразу кількох з’єднань та частин, що беруть участь у проведенні АТО, прибули під Слов’янськ. І одразу ж – в бій… В бій на сумнозвісній горі Карачун.

– Уявіть собі, прямо на наших очах бойовики там збили дві вертушки! – схвильовано підхоплює розповідь Руслана сусід по палаті, який протягом недовгих днів спільного перебування у палаті вінницького шпиталю став йому як брат.

Це – сапер із 93-ї окремої механізованої бригади солдат Андрій Мозуль. На передову він потрапив так само, як і Руслан – за повісткою, будучи мобілізованим. Запорожець, він працював на титаномагнієвому комбінаті. Працював, аж поки Росія не розпочала свою агресію проти України. Навіть одружитися не встиг, як за повісткою прибув до військкомату. На календарі було 1 квітня – День жартів. Та повістка не була жартом: вже наступного дня Андрій був сапером в інженерно-саперній роті 93-ї окремої механізованої бригади…

Готувати резервістів мали спочатку, як і у випадку Руслана Близнюка, 10 днів, але потім було прийнято рішення продовжити курс підготовки до 45 діб. І ось, коли курс підійшов до кінця, в середині травня підрозділи бригади, зведені у батальйонні тактичні групи (БТГр), відправилися у різних напрямках виконувати свої завдання. У кожній колоні було не менше 400 військовослужбовців. БТГр 93-ї бригади, у складі якої був інженерно-саперний підрозділ Андрія, прибула туди ж і приблизно в той самий час, куди приїхала з кримського кордону БТГр 95-ї бригади, у мінометній батареї якої служив нинішній сусід по палаті Руслан Близнюк – до Добропілля.

– Ми стали базовим табором у яблуневому саду, тож одразу ж з чиєїсь легкої руки штаб групи охрестили «Яблуневим садом». Спочатку стояли на блокпосту за Красноармійськом – одразу за залізничним переїздом. Звичайно, нас обстрілювали, хоча тоді – ще не дуже…

Сапери розвозили по інших блокпостах боєприпаси, сигнальні ракети та інше необхідне на «блоках». Тим часом «Яблуневий сад» постійно переміщувався. Так він перемістився до Карачуна…

– Телевежа, що стояла на Карачуні, для сепаратистів була чудовим орієнтиром, завдяки якому вони постійно обстрілювали нас, – знову включається в розмову сержант Близнюк. – Спочатку «валили» з самохідного міномета «Нона». А потім, коли наша влада оголосила перемир’я… За його час терористи дуже добре підготувалися й озброїлися. До десантної «Нони» у тих, хто стояв безпосередньо навпроти нас, додався й піхотний реактивний міномет «Васильок». Нам тоді стало непереливки: вони по нас – мінами, а нам неможна – перемир’я… Та все ж вистояли, і Слов’янськ ми взяли! Щоправда, більша частина бойовиків відступила та чимало у місті їх і залишилося. Багато снайперів били по нас у районі вокзалу, та й у інших районах міста.

Крім снайперів було у терористів і важке озброєння. Причому, як згадують хлопці, діяли сепаратисти так: виїхали з двору житлового будинку за ріг, обстріляли й – назад. Стріляли також з території дитячих садочків, дітей у заручники брали… Стріляли звідусіль – навіть з міліцейських машин та карет «Швидкої допомоги».

На питання, хто все ж таки воює проти українців у рядах так званого «ополчення», поранені відповідають:

– Та весь набрід, що тільки можна собі уявити! З місцевих – зеки, наркомани, алкоголіки та шпана, з інших – кого тільки не було! Чечени, осетини, інгуші і ще бозна хто! У нас коли хлопці у полон потрапляли, ми телефонували їм на мобільні, аби домовитися про викуп, і завжди чули одне: «Слюшай! Мі вас всєх резать будім!». І, бувало, різали… Нам відомі факти, коли нашим полоненим кавказці відрізали вуха або засували у вухо автоматний шомпол. По-всякому бувало…

Після визволення Слов’янська українські війська пішли на Донецьк. Діяли постійно пліч-о-пліч батальйонні тактичні групи одразу декількох бригад. Згадують хлопці, як брали Карлівку. Підрозділи 25-ї, 30-ї, 51-ї, 72-ї, 79-ї, 93-ї та 95-ї бригад плюс добровольчі батальйони та «Правий сектор», тримаючи кругову оборону, стискають кільце навколо Карлівки, поступово звужуючи його.

Звільнили багато населених пунктів, згадують поранені, усіх назв і не запам’ятаєш – села, містечка й міста…

– А далі, – продовжує Руслан, – житуха: спиш у бронику, встаєш – у бронику… Не було жодного дня без обстрілів, без боїв. І так – два місяці. А головне, у чому ми всі там переконалися, це те, що ніяких перемир’їв давати їм не можна! Озброюються так, що нам і не снилося! Ми на допотопних БТР-70, а вони – чи не на новеньких БТР-80, ми на Т-64, вони – на Т-72, у нас немає таких ПТРК, ПЗРК, станкових автоматичних та ручних протитанкових гранатометів останнього покоління, як у них. Та, що тут казати… А як вони укріплюються за час перемир’я!..

У розмову вступає третій з мешканців палати, важкопоранений сержант-десантник з тієї ж прославленої 95-ї Роман Бовсунівський:

– Це точно. Вони за час перемир’я такі встигають ДОТи (рос. – долговременная огневая точка – прим. ред.) й блокпости облаштовувати – ні «Градом», ні танком не візьмеш! Ми якось вже на Луганщині таке укріплення штурмували. Вони зарилися в землю, товстенні бетонні блоки, залізобетонні плити, зверху – декілька скатів деревних стволів та ще й земля зверху. Нічим не візьмеш… Але ж якось брали!

Роман – найстарший у цій палаті, йому йде сороковий рік. Своїм прізвищем цей кремезний поліський чолов’яга зобов’язаний назві рідного села Бовсуни Лугінського району Житомирської області. До речі, одного Бовсунівського, загиблого в зоні АТО, у Бовсунах вже поховали… Романові поталанило більше – він «всього лише» залишився без ока…

Строкову службу сержант Бовсунівський проходив у відомій усім 39-й окремій ДШБ у Хирові, якою на той час командував нещодавній Міністр оборони України, а нині – заступник секретаря РНБО генерал-полковник Михайло Коваль. У 1994 році він звільнився у запас та повернувся до рідного села. Протягом двадцяти років, і аж до самого 26 березня цього року чоловік працював бригадиром у Лугінському державному лісовому господарстві. Отримавши повістку з військкомату, Роман попрощався з дружиною та двома доньками-старшокласницями й поїхав до обласного центру. Як і Руслан Близнюк, він був розподілений до 13-го батальйону 95-ї бригади. Але потрапив, відповідно до військово-облікової спеціальності, до іншого підрозділу – протитанкового взводу. Там сержант був призначений на посаду оператора протитанкового комплексу 9М111 «Фагот» і після нетривалої підготовки відправився на Херсонщину – до тієї ж самої «Ями». Потім – те саме Добропілля, бої на Донбасі, а згодом – вже на Луганщині. Поранення отримав під Лисичанськом. Десантники йшли у наступ і на їхньому шляху виявився ось такий ДОТ, про який він розповідав. У бою він отримав три кулі у груди, та якісний бронежилет 4-го класу захисту витримав їх – навіть синців на тілі не лишилося, але від удару, хоч і Роман богатирської статури, не витримав і впав. Почали падати на землю й інші бійці. Поруч із ним впав поранений товариш, і сержант почав відтягувати його у безпечне місце. Саме в цю мить бойовик метрів із сорока вирішив добити його з АКМ та поцілив у скроню. Роман був у кевларовому шоломі, який без проблем пропустив кулю. Ворожа куля розтрощила кістки обличчя, а осколки від шолому вибили око. Точніше, око довелося видаляти вже у Вінниці, адже воно було повністю пошкоджене.

– Роман поступив до нас у важкому стані, – розповідає начальник клініки щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб ВМКЦ Центрального регіону полковник медичної служби Олександр Варченко, який разом із лікарем-офтальмологом капітаном медичної служби Сергієм Олійником оперував важкого пацієнта. – Було проведене оперативне лікування, під час якого видалені залишки ока та встановлені дві титанові пластини на місце пошкоджених кісток обличчя. Зараз він іде на поправку, а в подальшому потребує пластичних операцій, зокрема – на повіках.

Щодо поранення його бойового побратима по бригаді сержанта Руслана Близнюка, то це відбулося під Саур-Могилою. Колона українських військ йшла звільняти цей населений пункт, який є ключовою висотою на Донбасі, а мінометний взвод отримав наказ зайняти вогневу позицію й обстрілювати блокпост сепаратистів, аби не дати їм можливості ведення вогню по колоні. Завдання мінометники виконали з честю – колона пройшла, але одразу ж після цього бойовики «накрили» їх залпами. Один мінометник загинув на місці, семеро, включаючи командира міномету сержанта Близнюка, були поранені, й лише двоє бійців залишилися неушкодженими. Русланові чотири осколки від міни потрапили у сідниці, під коліно й в область нижче гомілки. На щастя, кістки зачеплені не були, втім, постраждали сухожилля, вени та нервові закінчення.

З евакуацією з поля бою мінометникам поталанило – їх майже одразу вивезли медичним «Хаммером» до найближчої селищної лікарні, де надали першу медичну допомогу й перевезли до мобільного госпіталю. Звідти – вертольотом до Дніпропетровська. Ніч у військовому шпиталю – й літак аеромедичної евакуації Повітряних Сил «Vita» доставив їх до Вінниці. Тут Руслана, як і інших товаришів прооперували, витягли осколки. Сьогодні він іде на поправку та направляється для реабілітації до Ірпеня. А там сподівається на скору зустріч із батьками, дружиною, шестирічним синочком та усією великою родиною.

Андрій Мозуль був поранений у селі Піски Ясинуватського району. В його день народження, 24-го липня, частини сил АТО пішли на штурм села. По наступаючим вівся шалений вогонь з «Градів2 та мінометів, але попри це українські вояки увірвалися в село. Наступного дня, вже під час зачистки звільненого села, солдат Мозуль був поранений кулями калібру 5,45 мм з АК-74 з вікна житлового будинку. По ньому вдарив автомат з другого поверху, Андрій відкрив вогонь у відповідь, але був поранений. Невдовзі після бою молодий сапер потрапив до районної лікарні міста Димитрова.

– Сталося так, – розповідає Андрій, – що незадовго до мого поранення був поранений один із бійців нашої роти. Його так само доправили до районної лікарні, звідки бойовики викрали його – взяли у полон. Тож, аби цей випадок не повторився, вночі мій командир взводу «викрав» мене. На джипі своїх друзів він повіз мене прямісінько у Дніпропетровськ, звідки літаком я вже прилетів до Вінниці…

Як і Руслана Близнюка, Андрія Мозуля оперував досвідчений військовий хірург, відомий далеко за межами Вінниці, Микола Драчевський. Обидва поранені щиро вдячні лікареві за свій порятунок. Всі вони взагалі дуже задоволені ставленням з боку персоналу ВМКЦ, умовами лікування й побуту, харчуванням. А ще поранені дуже вдячні волонтерам – вони допомагають хлопцям буквально усім, приносячи їм їжу, солодощі, соки, воду, фрукти, цигарки, спортивні костюми й навіть нижню білизну.

Разом із Русланом Андрій наразі вирушає на реабілітацію до Ірпеня. А Роман залишається у шпиталі ще на довгих два місяці. Попереду в нього – тривале лікування, пластичні операції. Ось тільки де ж взяти гроші на них простому селянинові?. З титановими пластинами вартістю 3,5 тисячі гривень допомогла вінницька волонтерка. А далі? Пластика коштуватиме ж набагато більше. А держава, обурюються хлопці, схоже не збирається допомагати тим, хто пролив за неї кров… Навіть грошове забезпечення вони усі місяці перебування у зоні бойових дій отримували без так званих «бойових» – лише по 2400 гривень, і лише у липні їм виплатили по п’ять тисяч. Що стосується статусу учасників бойових дій чи бодай якогось нагородження чи компенсацій за поранення – тут взагалі, як то кажуть, темний ліс… А найбільше, чим сьогодні вони обурені, так це те, що їм не дають довідки про поранення у бою. Кажуть, що у них не поранення, а – так, травми… Втім, втішною є заява РНБО, оприлюднена днями, яка роз’яснює шляхи вирішення цієї проблеми. За словами речника РНБО полковника Андрія Лисенка, для того, аби поранення класифікувалося як таке, родичі поранених військовослужбовців мають звернутися до військкомату за місцем проживання, аби отримати там довідки про те, що дані військовослужбовці були призвані до конкретних військових частин, які беруть участь в проведенні антитерористичної операції. Що ж, будемо сподіватися, що пораненим героям вдасться добитися усіх статусів і пільг, і ніхто їм ніколи не скаже, як колись «афганцям» – мовляв, ми вас туди не посилали…

Олексій Береговий. Фото автора

загрузка...
Loading...

Коментарі