«Снайпер робить постріл в мене, а я розумію, що врятуватися не вдасться…», – кіборг «Сапер»

25.04.2016 21.57

Олександр Рочняк

Серед тих, хто мужньо захищав Донецький аеропорт, доброволець Повітряних Сил ЗС України, життєрадісний усміхнений хлопець з карими очима та відмінною виправкою – кіборг-авіатор з позивним «Сапер», 24-річний офіцер ПвК «Захід» старший лейтенант Олександр Рочняк.

Народився Сашко в мальовничому містечку Ямпіль, що на Вінниччині в родині державних службовців. Мрія дитинства дала Олександру поштовх вступити до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Склавши на відмінно іспити, він вступив на факультет, де готували фахівців інженерних військ. Згодом курсант продовжив навчання Національній академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. П’ять років пролетіли, як один день. Після випуску отримав направлення на посаду командира інженерного взводу в 114-ту бригаду тактичної авіації, що на Івано-Франківщині. Це був перший шабель в офіцерській кар’єрі, на який він став улітку 2014 року.

Олександр Рочняк

Коли на Сході країни спалахнули бойові дії, молодий офіцер не міг залишатися осторонь. Оскільки посада в частині не передбачала участі в антитерористичній операції, Сашко одним із перших пише рапорт командуванню на відрядження в зону АТО добровольцем. Командир частини клопотання задовольнив. І вже за декілька днів до бригади надійшла телеграма відрядити лейтенанта Рочняка до 95-ї окремої аеромобільної бригади на посаду заступника командира батальйону з оперативного забезпечення. Не зволікаючи, хлопець у той же вечір виїхав до Житомира, а вже на наступний день був в Слов’янську.

Так, на початку серпня 2014 року, розпочалась його війна. Лейтенанту було поставлено завдання – виконувати обов’язки в інженерно-саперній роті, це була для нього відмінно знайома справа. Саме у Слов’янську «Сапер», разом із бійцями роти, виїжджав на бойові завдання: розміновував місцевість після визволення, знешкоджував мінні загородження, фугаси, розтяжки, знищував артилерійські снаряди та проводив утилізацію ворожих боєприпасів.

– Я виконував звичну мені роботу, нічим не відрізнючись від інших хлопців, – згадує Сашко. – Один необережний крок міг коштувати життя не лише мені, а й побратимам. Адже сапер помиляється лише один раз.

Після Слов’янська бійця направляють до селища Піски Ясинуватського району Донецької області. Крізь селище на той час проходила лінія фронту, де відбувалося збройне протистояння між українськими військовими та терористичними збройними формуваннями. Бої велися за встановлення контролю над летовищем Донецького міжнародного аеропорту, що має стратегічне значення.

Одного разу, отримавши наказ вже вночі, він разом з побратимами висунувся у напрямку Донецького аеропорту. Про нічний рейд Олександр Рочняк намагається розповідати дуже спокійно.

– Вночі, я та інші бійці, у складі групи висунулися у напрямку ДАПу. Наша колона складалася з чотирьох БТРів та двох танків, що її супроводжували, – говорить офіцер. – Стояло завдання зайняти позицію нового терміналу «донецької фортеці». Старий термінал на той час був під українців. Ніч, нічого не видно, ліхтарі та фари вмикати не можна, зорієнтуватися важко. До того ж по нам йшов шквальний обстріл, різна зброя була задіяна, навіть важка артилерія.

– Коли їхали вздовж летовища, все відразу пішло не по плану. Під час висування один з наших танків підбили найманці. Башта від танку аж відлетіла, екіпаж згорів живцем, – з болем в очах згадує Сашко, – тоді було прийнято рішення: рухатись до ДАПу на шаленій швидкості, оскільки доля секунди – і нас могли знищити. Коли ж заїхали на територію, побачили неподалік російські танки Т-72. Хлопці зіскочили з БТРів, почали швидко розвантажуватися – в цей час нас прикривав танк та міномети. До речі, ми мали дуже великий боєкомплект для різноманітної зброї. Розвантажившись, техніка поїхала на базу. Від аеропорту до села Піски було лише 5 кілометрів.

Саме тоді настало справжнє пекло для кіборгів. Злітно-посадкова смуга палала вогнем, безперервно було чути вибухи, свист куль. Але про відступ хлопці навіть думати не могли – ніхто не має права приходити на нашу рідну землю та диктувати свої умови.

– Важко було орієнтуватися у повній темряві, плану аеропорту ми не мали та й не знали, чи є проросійські найманці в будівлі. Спочатку хлопці зайняли одну з кімнат, де лишили свої речі, боєкомплект, харчі… Три дні знадобилося, щоб цілком дослідити позицію нового терміналу. Зайнявши її, розмістилися на першому поверсі. Аеропорт був повністю під нашим контролем, кожен займав свою позицію і вже знав план будівлі, – розповідає Сашко.

Бої йшли не лише зовні аеропорту, а й дуже часто всередині. Сепаратисти постійно намагалися прорватися. Без світла, без тепла, але з волею до перемоги щодоби кіборги летовища відбивали атаки бойовиків. Не було години, щоб не прилітали ворожі снаряди, постійно докучали танки і міномети, працювала важка артилерія. Кожен день ризикувати власним життям увійшло у звичку.

– Перші дні не давали собі відпочити: не спали, навіть нічого не їли, лише пили воду, – згадує Олександр і додає, – але згодом, коли побачили, що люди занадто стомлені, то поділили чергування, щоб давати один одному відпочити.

Командування не полишало бійців, раз на три дні направляли до хлопців танк, який привозив їжу, воду та боєприпаси.

– Тільки мріяти можна було приведення себе у порядок. Тіло кололо пилом від скловати, що в терміналі була усюди, витирали вологими серветками обличчя та руки, бо жодного разу не було можливості скинули з себе бронік, – посміхається «Сапер».

Неодноразово Олександр разом з іншими кіборгами вступав у бойові зіткнення з ворогом, але про найбільш вражаючий бій в аеропорту, старший лейтенант Рочняк розповідає особливо відверто:

– Одного разу, коли найманці черговий раз намагалися прорватися в аеропорт, я був на позиції. І побачив в іншому крилі споруди ворожого снайпера, який зайняв позицію. Попереду мене був дверний прохід, по середині якого йшла металева труба, а на трубі висіли кайданки. Такі металеві, гарні, можливо, що раніше там когось приковували ними. А далі, як у кіно – уповільнена зйомка: лише секунда, я підіймаю очі і погляд мій направлений в одну точку. Спостерігаю, як в іншому крилі снайпер зайняв позицію і робить постріл в мене. І в той момент я розумію, що врятуватися не вдасться… Але на щастя куля від снайперської гвинтівки б’є в наручники, які висять навпроти мене, і від наручників рикошетить у стіну. Я відразу ж впав на бік, в мене була мить, щоб укритися від наступного прямого пострілу.

– Найстрашніше було навіть не воювати в аеропорту, а виїжджати з нього. Оскільки шлях на виїзд пролягав лише по злітно-посадковій смузі, яка повністю прострілювалася. Боявся не доїхати, – зізнається «Сапер».

Перед ротацією, Сашко в руїнах знайшов магніт з назвою «Донецький аеропорт – краса і сила».

– Деякі люди, які їдуть з подорожі, привозять на згадку якусь річ, переважно це магніти. Ось і я привіз додому сувенір, він в мене на холодильнику висить, – з посмішкою мовить кіборг.

На щастя, бійці тієї ротації втрат в живій силі не зазнали, але, на жаль, були поранені. Вересень та жовтень 2014 року двадцять п’ять кіборгів боронили новий термінал Донецького аеропорту, серед них і наш герой. Зв’язок з ріднею був відсутній, але хлопець вірив – вдома про нього думають щомиті та батьківська молитва служить йому оберегом.

Справжньою гордістю не лише для батьків, а й для рідного брата став Сашко. Після подій на Сході молодший брат Владислав твердо вирішив пов’язати своє життя з армією. Наразі навчається на першому курсі у Національному авіаційному університеті, що у Києві.

Олександр героєм себе не вважає, твердо вірить у перемогу і відновлення довгоочікуваного миру на рідній землі. Начальником Генерального штабу старший лейтенант Олександр Рочняк нагороджений нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі».

Ірина Баранова, Олександра Качмар

загрузка...
Loading...

Коментарі