Донецький похід «Пілігрима»

11.04.2016 00.58

Ярослав Іващенко
Ярослав Іващенко

Головною причиною того, що Ярослав поїхав в АТО, якщо не вести мову про загальні цінності на кшталт патріотизму та громадянського обов’язку, стало місце розташування його малої батьківщини: офіцер народився та виріс на сході Дніпропетровщини, у якихось 20 кілометрах від адміністративного кордону з Донецькою областю. Тож, для нього це – «своє, рідне», йому воно болить. Тим більше, що серед земляків, колишніх однокласників та сусідів, на жаль, і зараз чимало прихильників «Руського миру», яким кремлівські пропагандисти з телеекранів і заїжджі агітатори вже встигли «перепрошити» мозок на зручний для Москви стандарт мислення…

Коли росіяни анексували Кримський півострів, підполковник Ярослав Іващенко знаходився на своєму службовому місці у Командуванні Повітряних Сил. Як і всі колеги, він перейшов тоді на казармене положення і чекав будь-якої, навіть найбільш неочікуваної команди. І ось одного разу командир зведеного загону від Повітряних Сил «Дика качка», що відправлявся до зони АТО, раптом зателефонував підполковнику Ярославу:

– Слухай, а ти БТР-70 коли-небудь бачив?..

– Бачив! – сказав Ярослав. Ну хто не бачив цього старенького бронетранспортера часів Афгану?

– Ну, то будеш механіком-водієм, збирайся, водія підбирати ніколи!

Звичайно, ствердно відповідаючи на запитання командира, Ярослав і гадки не мав, для чого воно ставиться! Але – йти начальнику служби виду Збройних Сил рядовим механіком?! Хоча… Зрештою, всі офіцери йшли до загону добровольцями, і лише декільком з них судилося обіймати керівні посади, решта ж виконували обов’язки рядових стрільців, кулеметників, гранатометників тощо. Тож… Яка різниця?..

Вже за тиждень він направився до Мелітополя для отримання бронетранспортера.

Цей старий броньовик мав звитяжну історію… 1984 року випуску, він одразу з заводу-виробника опинився на афганській війні. Провоював її більшу частину, до самого виведення військ, після чого опинився на базі зберігання в Артемівську. А чверть століття потому його, в числі іншої бронетехніки, встигли евакуювати з-під самого носу сепаратистів і відправити у війська. Так тридцятирічний БТР-70 опинився у бригаді транспортної авіації. Був він у просто жахливому вигляді. Все, що можливо зробити, з ним зробили: на приватній металобазі волонтери обварили його протикумулятивними решітками, частина поставила новий акумулятор. І – все…

В путь старенький афганський бетер вирушив у річницю виведення військ з Афганістану – 15 лютого. Він їхав на свою останню війну…

IMG_20150216_164216
Ветеран Афганської війни, БТР-70 Ярослава Іващенка

Шлях з Мелітополя до Дніпропетровська, а згодом – з Дніпра й до Авдіївки був справжнім ходінням по муках. Механік-водій у званні підполковника, водійський досвід якого на цьому типі техніки складав аж 400 метрів шляху, вів обварений решітками БТР шляхами Запоріжжя та Дніпропетровщини, ювелірно уникаючи зіткнень з попутним та зустрічним транспортом. У самому Запоріжжі на дамбах ледь розходилися з зустрічним транспортом, проходячи від нього в 1-2 сантиметрах. Поки дісталися пункту призначення, неодноразово ставали, адже, не дивлячись на 18-градусний мороз, движки закипали, не зважаючи на всі запобіжні заходи. Приїхавши до зенітного ракетного полку, що дислокується в Дніпропетровську, почали ремонтувати машину. На лютому морозі ремонтники перебрали патрубки, зняли радіатори, перевірили термостати. У неділю на цивільній станції техобслуговування перебрали і прочистили іржаві радіатори. Начебто проблему було вирішено, і у складі колони зведеного загону БТР-70 вирушив на Донбас.

Вже у зоні проведення АТО потім Ярослав бачив, як на бетерах переставляють фари поза решітку, а поки що він цього не знав і їхав майже наосліп, адже фари розсіювали світло на решітку. І це – рухаючись у колоні!.. А крім підполковника Іващенка, який взяв собі позивний «Пілігрим», у БТРі – ще й два його штатні стрільці, «Ювелір» та «Художник», а також чоловік сім «пасажирів». Плюс – різноманітне військове майно, зброя, вода, продукти, боєприпаси та боєкомплект самого бетера.

Проїхавши 72 кілометри від Дніпра, на півшляху БТР став: температура в одному з двигунів – за сотню, тож Ярослав заглушив двигуни. А колона пішла далі, в Авдіївку…

Вже згодом, в АТО, волонтери казали офіцерам загону: «Чого ж ви не попередили, що у вас буде БТР? Ми б прогнали його через завод – був би, як новенький!..». Та після бійки, як відомо, кулаками не махають…

Трохи ближче до пізнього зимового ранку почало розвиднюватися й у сірій імлі вояки розгледіли великий дім неподалік від траси. Гонець пішов туди. Виявилося – будинок місцевого фермера з цехом по виготовленню м’ясних консервів. Самого фермера на місці не було, тільки робітники. Піймавши облизня, відправилися назад, до бетера. Надворі – мінус вісімнадцять, пічка не працює, сидять, мерзнуть. Аж раптом – під’їжджає крутий «мерс»:

– Хлопці, я вам чаю гарячого привіз і поїсти!

Хлопці одразу ж ощетинилися стволами: хтозна, хто такий? А вже не так і далеко до передової!

Прикриваючи один одного, вийшли. З вигляду – нормальний мужик, погрітися кличе… Виявилось – це той місцевий фермер, Олександр.

На господарстві фермера його робітники зняли головки блоку циліндрів двигуна, що кипів – виявилося, пробита прокладка. В їхніх умовах зробити нічого не можна. Вирішили їхати назад, на одному двигуні.

Із зупинками на цілу годину кожна – один працюючий двигун часто перегрівався – дісталися до вечора Кайдаків, передмістя Дніпропетровська. І – знову через величезне місто – широчезним бронетранспортером із навареним на нього залізом… Мороз, а від БТРа пара валить…

На полковому ПТОРі спробували загнати БТР у бокс – не влазить… Зробили тимчасове накриття з плащ-наметів. Тут – нова проблема: запчастини. Треба сказати, що БТР-70 – машина специфічна: двигуни від ГАЗ-66, а запасні частини – комбіновані, яких у частині немає. Разом із начальником ПТОРу об’їздили все місто у пошуках деталей в магазинах і – о диво – знайшли! До ранку ремонтники впоралися, й БТР виїхав знову у напрямку Авдіївки.

По дорозі Ярослав зателефонував фермеру Олександру. Той, вже відчувши смак волонтерства й бажання допомагати військовим, вивіз на трасу кілька ящиків тушонки, сигарети й воду. Вирушили далі. А за 20 кілометрів від Красноармійська історія повторилася – двигуни кипіли, витікав антифриз. Доводилося зупинятися біля кожної криниці й заливати холодну воду. Через перегрів почалися проблеми вже з іншим двигуном. У Красноармійську під’їхали до СТО, а там води немає вже два місяці… Що робити? Тоді підполковник у найближчій крамниці купив усю воду, яка була в магазині – штук 20 5-літрових бутилів, і поїхали далі…

І так, орієнтуючись лише завдяки подарованій фермером Олександром карті, їхали до Авдіївки. Нарешті дісталися, проїхали через місто. На виїзді – немов у казці про трьох богатирів – три дороги, але – без вказівного каменю! Замість нього – блокпост.

– Братики, куди їхати?

– А вам куди?

Як в анекдоті… Та тут «Ювелір», який вже був тут, у другій ротації загону «Дика качка», окреслив напрям. На прощання на блокпості попередили: перший блок – наш, другий – сепарський, отож – удачі! А навколо – знову ніч…

Оскільки світло фар БТР могло взяти першість у змаганнях автівок 20 років минулого століття, «Ювелір» висунувся з люку й підполковник, як сліпий, їхав за його командами – лівіше, правіше, ще, досить. Якось поповзли. А за 300 метрів від позиції «Зеніт», яку протягом понад року обороняв зведений загін Повітряних Сил, БТР знову став, і схоже – надовго. І тут в огнях Донецька вартові неба побачили свою позицію, на яку основні сили загону прибули ще 3 дні тому.

А на самій позиції у цю мить, побачивши «броню» приготувалися до бою, але вчасно розгледіли у тепловізор, що з бетера всі вийшли без зброї, що врятувало життя екіпажу, і направили побратимів назустріч.

Обігрівшись, під час вечері в колі побратимів, старий знайомий по службі в Командуванні Повітряних Сил, тоді ще підполковник Володимир Матвєєв із управління капітального будівництва, запропонував комусь піти на чергування на пост «Казантип», де не вистачало одного військовослужбовця. Залишившись «безлошадним», підполковник Ярослав Іващенко радо пристав на пропозицію. Пішов на одну ніч, але так і залишився на цьому пості до самої ротації, на два місяці.

Залишившись «безлошадним», підполковник Ярослав Іващенко опинився на посту «Казантип» в ролі стрілця

А доля бронетранспортера була такою. Командир загону полковник Сазонов зранку домовився з піхотою «Київської Русі», що дислокувалася поруч, і за допомогою МТ-ЛБ, танкового тросу, лому й, як у старому анекдоті, якоїсь матері, вояки все ж витягли бідолашний бетер із відкритої місцевості. Оскільки ж жодних запчастин для його ремонту не було, командир прийняв рішення використовувати бронетранспортер, як стаціонарну вогневу точку: навіть не на ходу, але з крупнокаліберним кулеметом це була досить грізна зброя. Так і зробили: зенітники закопали його в землю та працювали з нього, як із ДОТу. А вже після ротації Ярослав Іващенко дізнався від свого друга, який воював у складі «Дикої качки» 5-ї ротації, подальшу долю БТРа. У травні в нього влучила міна, здетонував боєкомплект, і старий воїн-інтернаціоналіст із заліза загинув…

Для механіка-водія БТРа, який залишився без машини, розпочалися бойові будні піхотинця зведеного загону Повітряних Сил. Постійні обстріли, вогонь у відповідь.. А обстрілів насправді було дуже багато… Ярослав згадує, що за два місяці лише дві зміни у нього було без них. «Насипали» по посту з усього – мінами всіх калібрів, били з танків, САУ, зеніток, крупнокаліберних кулеметів. На початку ротації й з «Градів» накривали…

– Ми вже звикли – будь-який обстріл – і, головне, без метушні: де стояв, там і впав, – розповідає «Пілігрим».

17-го березня поранення отримав начальник посту «Казантип» підполковник Володимир Матвєєв. Залишившись старшим по військовому званню на посту, Ярослав Іващенко прийняв керівництво постом. І ще три тижні боїв, три тижні майже безкінечних обстрілів…

– Для мене тепер немає особливої градації за званням: чи то ти – солдат, офіцер чи генерал. Головне – щоб людиною був, – усміхається «Пілігрим».

Олексій Тригуб

загрузка...
Loading...

Коментарі